Як нацистський концтабір перетворили на п’ятизірковий готель

Автор → Андрей Портнов

28 марта 2011, 09:38

Сюжет →

Аналитика, Борьба за историю

Поделиться →

Сохранить/Опубликовать ссылку на материал:

распечатать

Певрісна версія тексту, який пропонуємо нижче, була опублікована тиждень тому на сайті Уроки истории. Майже миттєво вона була перекладена англійською для форуму з досліджень пам’яті Кембриджського університету. А кілька днів тому з’явилося повідомлення про відкритий лист до Президента України з проханням надати львівській Цитаделі статус національної пам’ятки — меморіалу міжнаціональної пам’яті. Авторами листа виступили Герої України Роман Іваничук, Борис Возницький, Юрій Шухевич, Степан Хмара. У цьому світлі історія готелю, зведеного у одній з веж нацистського концтабору, набуває особливої ваги.

У 1850-ті роки австрійська влада почала будувати у Львові укріплену цитадель, яка повинна була гарантувати контроль над містом у випадку повстання або військових дій. У самому центрі міста на Калічій горі були зведені дві великі та дві малі вежі. У 1853 році добудували так звану Другу Максиміліанську вежу — сімнадцятикутник з червоної цегли з бійницями для артилерії та підвалами. На початку ХХ століття Цитадель практично втратила своє військове значення, обговорювалися плани перетворення її на паркову зону. Проте до їхньої реалізації справа не дійшла, а з початком Другої світової війни приміщенням Цитаделі довелося зіграти зовсім іншу роль.

У липні 1941 р. до львівської Цитаделі перенесли нацистський концентраційний табір для радянських військовополонених Stalag 328. За роки війни крізь нього пройшло більше 280 тисяч військовополонених. Серед них у різні часи були й французькі, бельгійські та італійські військовики, але абсолютну більшість в'язнів складали червоноармійці. Відповідно до засад расової нацистської політики, солдатів радянської армії дослівно морили голодом. З Цитаделі полонені бачили місто, що лежало внизу, але місто було цілковито чуже (і за мовою, і за архітектурою). Кілька втеч закінчилися затриманням та стратою втікачів.

Рядянські війсковополонені в Цитаделі (фото www.lvivcenter.org)

За оцінками судово-медичної експертизи, що працювала в Цитаделі після вступу до Львову радянських військ, у концтаборі загинуло більше 100 тисяч людей. Більшість — від голоду. За спогадами колишніх в'язнів Цитаделі, саме у Другій Максиміліанській вежі знаходилися камери допитів та камери смертників, за що вона здобула назву «Вежа смерті».

У радянському Львові в Цитаделі не створили меморіалу і не встановили жодного пам'ятного знаку, хоча подібні пропозиції були. Можливо, на якомусь етапі свою роль зіграло те, що радянські військовополонені не тільки не були визнані в СРСР ветеранами війни, але вважалися «зрадниками Батьківщини». На тих, хто вижив у нацистських таборах, здебільшого чекали табори радянські. Донині статус радянських військовополонених юридично не визначений: на відміну від остарбайтерів або в'язнів гетто вони не отримують компенсації від Німеччини чи Австрії й не створили жодної помітної громадської організації для захисту власних прав.

У повоєнні роки Цитадель перебувала в напівпокинутому стані, у Першій Максиміліанській вежі розмістилося книгосховище Львівської наукової бібліотеки, «Вежа смерті» була порожньою, на прилеглих теренах виросли гаражі і приватні будинки. У 1980 р. комплекс споруд Цитаделі передали під склади львівському заводові «Електрон». У незалежній Україні ця територія на мальовничому пагорбі в центрі Львова залишилася без господаря, хоча періодично лунали голоси про унікальність цього архітектурного спорудження (єдиної пам'ятки австрійської фортифікаційної архітектури в Галичині) і важливості пам'яті жертв нацизму.

У 2003 р. Друга Максиміліанська вежа стала власністю ТЗОВ «Галицька Цитадель», а через п'ять років у ній відкрили п'ятизірковий готель. На його сайті є окрема рубрика «Історія готелю», в якій можна прочитати про «відродження королівської гостинності та величних традицій справжньої імперської розкоші», про те, що готель «є живою згадкою про епоху Австро-Угорської імперії»; що «саме тут, у мальовничому куточку Львова, Ви зможете гарно відпочити, забути про буденні клопоти і поринути в атмосферу гармонії та затишку». А ще про те, що в готелі «поєднані розкіш апартаментів та бездоганний сервіс, що задовольнять всі смаки та побажання навіть найвибагливіших гостей». Про концтабір і десятки тисяч його жертв – ані слова. У самому готелі немає ані меморіальної таблиці, ані найменшої згадки про події років війни, що відбувалися саме в цьому приміщенні. Потенційний клієнт може дізнатися про місце, де йому належить «поринути в атмосферу гармонії та затишку», хіба що зі спеціальної літератури чи зі статті про Цитадель у Вікіпедії. Але для цього потрібно знати, що туди варто зазирнути!

Перетворення «Вежі смерті» нацистського концтабору на п'ятизірковий готель стало можливим з кількох причин. Через байдужість місцевої влади (яка дуже добре знала історію Цитаделі), через слабкість протестів (які хоч і звучали, але тільки на локальному рівні й з вуст не найвпливовіших львівських інтелектуалів), через потребу Львова у нових сучасних готелях (особливо, напередодні Євро-2012). Свою вагому роль зіграло й те, що меморіальний характер цього місця не був закріплений за радянських часів. Аргумент про те, що у державі все одно немає грошей на реставрацію Цитаделі і перетворення її на музей, зіграв важливу легітімізаційну роль в обґрунтуванні позиції влади. За пам'ять радянських військовополонених не вступилися ані громадськість, ані ЗМІ, ані міжнародні організації, ані офіційна Росія, яка так наполегливо риторично приватизує «Велику Перемогу».

Так на карті України та Європи з'явилося чергове місце забуття. Власне, ми значною мірою живемо серед таких місць: водимо дітей на прогулянку до парку, на місці якого під час війни було єврейське гетто; вболіваємо за футбольні команди на стадіонах, побудованих на старих кладовищах; вчимося в університетських корпусах, побудованих на місці масових розстрілів; купаємося або ловимо рибу у воді, під якою — затоплені поселення та церкви. А ще смажимо шашлики в Куропатах. Або спускаємося байдарками по Біломорканалу.

Індивідуальність людини, абсолютна цінність людського життя залишаються в нашій частині Європи не безумовним пріоритетом, а усвідомленим меншістю (!) ідеалом, за який потрібно боротися майже щоденно. А пишномовні фрази, наприклад, «ніхто не забутий, ніщо не забуте» звучать навіть не як гірка іронія, але як страшне пророцтво.

P.S. На закінчення мушу сказати, що дізнався про історію Цитаделі кілька тижнів тому, опинившись під час прогулянки Львовом біля Першої Максиміліанської вежі — книгосховища, де відразу впадають в очі дот, вентиляційні шахти над підземеллями, старі сліпі табірні ліхтарі й залишки огорожі території. Мені дуже шкода, що я майже нічого не знав про це місце раніше. І мені соромно, що восени минулого року мені довелося побувати в тому самому готелі на урочистому прийнятті. Тоді я нічого не знав про місце, де перебуваю.

Читайте також у рубриці Аналітика:

Роман Шпорлюк. Східна Європа померла? Нехай живе Східна Європа!

Михаил Брусный. Почему из Восточной Европы уходит свобода?

Сергей Савченко. Эсхатологическая чуткость или апокалиптический испуг: Церковь перед угрозой нового раскола

Роксоляно Свято. Під прихистком шляхетного імені. Михайлина Коцюбинська (18 грудня 1931 — 7 січня 2011)

Сюзан Стюарт. Сюрпризи від України. Відхід демократії, прихід Росії

Андрій Портнов. Центральна Європа та місце в ній України: польський виклик, російська відповідь, українська розгубленість

Илья Герасимов. Rusticа natio?

Ян Пєкло. Ягеллонське східне партнерство

Семен Букчин. Когда же придет настоящий день? О белорусском обществе до и после выборов

Адам Міхнік. Розверзлись небо і земля

Юрій Рубан. Політична комунікація влади як інструмент формування національної ідентичності