Господь Бог і коньюнктура

распечатать

Розважання про розпад СРСР та його наслідки можна розглядати як запрошення до свого роду іспиту з сучасної історії, поєднаного з політичним віросповіданням – а може навіть автобіографічною сповіддю. А якщо вже треба сповідатися, мушу почати з того, що двадцять років тому я опублікував у «The New York Times» (23 січня 1991) статтю «The Soviet Union Has Ceased to Exist». На якій підставі я стверджував за одинадцять місяців до фактичного розпаду, що Радянський Союз «перестав існувати»?

Безпосереднім поштовхом стали події середини січня того року, збройна інтервенція у Вільнюсі проти демонстрантів, що домагались незалежності Литви і подібні інциденти в Латвії: «радянська інтервенція у Литві та Латвії поховала будь-які надії, що Михайло Горбачов міг би змінити Радянський Союз у союз вільних республік. Зрештою Радянський Союз перестав існувати. Велике питання, перед яким ми опинимось у найближчі місяці і роки звучить так: що його замінить?».

Джерела кризи варто шукати у подіях з лютого 1990 року, коли у Москві було прийнято поправку до Конституції і усунено 6-у статтю, що декларувала керівну роль комуністичної партії у країні та суспільстві. Я вважав, що ця зміна мала таке значення для СРСР, яке для Католицької Церкви мала б декларація Папи, що немає Бога. Адже це було заперечення принципу, на який спиралася «радянська влада» від самого початку. Зміст – тобто СРСР з центром влади у Москві – перетворився у форму, а національна форма республік виявилася «змістом», коли вони одна за одною почали оголошувати незалежність або намір її здобути.

У січні 1991 року ніхто не міг передбачити конкретних подій, які призвели до підписання біловезьких домовленостей. Серед тих, хто не оцінили зміни, був президент СРСР, на плечах якого, мусимо визнати, була в той час також закордонна політика (Вашингтон, німецьке питання, Варшавський договір, Рада економічої співпраці та допомоги). Але в Москві були також люди, які бачили, що «все змінилося»: у червні 1990 року Російська республіка прийняла «декларацію суверенітету», а через місяць її шляхом пішла Україна. Балтійські держави зробили практичні кроки вже раніше. Оскільки відомо, «як це скінчилося», ми схильні визнавати, що головною причиною розпаду СРСР стала відмова від впровадження – одночасно з формальним зреченням партократії – демократії на всесоюзному рівні. Може Радянський Союз врятувало б проведення вільних виборів до Всесоюзних Конституційних Зборів? Хто знає, що б сталося, якби Горбачов відважився піти на вільні, загальні президентські вибори, і то ще 1990 року?

Те, що не зробив Горбачов, щоб врятувати Радянський Союз, зробив Єльцин, але вже «лише» у Російській Федерації. В червні 1991 року він був обраний у загальних і вільних виборах першим в історії президентом Росії. Так Єльцин досягнув рівня легітимізації, якого в Росії не мав жоден політик перед ним. Але  влітку 1991 року навіть світові можновладці не помітили, що в самій Москві Горбачов має суперника – і то не всесоюзного, а російського рівня. Президент США Джордж Буш після прибуття до Москви у липні 1991 року закінчив одну з промов словами: May God bless the Soviet people – the sovereign people of the Soviet Union.

Не йнявши віри, що прохання про Боже благословення для офіційно атеїстичної держави у промові Буша помістили його радники, я підозрював, що з’явилася вона там мало не з санкції оточення Горбачова.  Бог не вислухав молитву президента Сполучених Штатів. Через кілька тижнів стався путч, метою якого, як здавалося, було усунення Горбачова. Хоч насправді його «адресатом» був Єльцин і суверенні республіки. Метою путчу було утримати імперію у кордонах СРСР. У світлі вищесказаного читач має право дійти висновку, що на думку автора головною причиною розпаду СРСР була боротьба демократії з комунізмом і одночасно боротьба народів за незалежність, в якій особливо відзначилася Росія, але свою роль відіграли також Україна та балтійські народи.

Однак як історик, я вважаю, що для зрозуміння наслідків розпаду СРСР недостатньо назвати лише одну, хоч би й головну причину. Треба взяти до уваги те, що понад сімдесят років тому польський історик і політик Леон Василевський називав «кон’юнктурою». У книзі під назвою «Українське питання як міжнародна проблема» він пояснював, чому певні народи, такі як поляки чи литовці, здобули незалежність і чому виникли такі держави як Чехія, тоді як іншим, наприклад українцям, це в той час не вдалося. На думку Василевського, кон’юнктуру даного історичного моменту створює комплекс факторів, незалежних від волі народу, які прагнуть незалежності; кон’юнктура є явищем мінливим.

Від часів Василевського історія дала багато доказів, що від кон’юнктури – і то глобальної – залежать долі не тільки народів, що прагнуть здобути незалежність, але і незалежних держав, навіть великих імперій, не виключаючи Радянського Союзу. На долю цієї імперії вплинула перемога у світовому масштабі капіталізму над комунізмом як моделлю сучасності, а у військовій сфері – «холодна війна». Зіграв свою роль Афганістан і радянські інтервенції в Африці і Латинській Америці, не кажучи про китайсько-радянський конфлікт. Безпосередню роль відіграла Центральна і Східна Європа у 1989–1990 роках.

Усі ці події поза межами кордонів Союзу мали відлуння всередині країни, але не впливали на всі республіки однаково. Історик мусить звертати увагу на регіональну кон’юнктуру та її історичне підґрунтя, також і дорадянське. Наприклад, Польща опосередковано впливала на Україну, Білорусь і Литву вже з 1956 року, а трохи іншим способом також на Росію, але не мала впливу на Центральну Азію чи Кавказ. Присутність 1989 року на інавгураційному з’їзді Руху у Києві делегації «Солідарності» мала свою історію та передісторію у польсько-українській «кон’юнктурі», сформованій десятками років. Якщо будемо пам’ятати про ці кон’юнктури, ми легше зрозуміємо, чому після занепаду комунізму надії, що, наприклад, Росія упевнено стане на шлях демократії (я сам так вважав у серпні 1991 року), виявилися не надто реалістичними. Хто міг передбачити, що вже через два роки в Росії дійде до збройного конфлікту між парламентом та президентом, а потім стануться не дуже демократичні вибори 1996 року, не кажучи вже про проблеми «спадкоємця» у 2000 році?

Приклади того, що посткомуністична історія пішла не в той бік, в якій сподівалося, можна наводити ще. Наслідки комунізму у колишніх республіках і країнах Центральної Європи не є тотожні: Естонія – це не Молдова, Словаччина – це не Болгарія, а – дозволю собі процитувати заголовок книжки колишнього президента України Леоніда Кучми – Україна – це не Росія. Але проблеми з демократією, які переживають пострадянські країни, є спадком не лише їхньої історії у ХХ сторіччі. Вони мають витоки у докомуністичному періоді. Потрібна робота кількох поколінь, щоб їх подолати. Занепад комунізму був, однак, для всіх гарним початком.

Уперше опубліковано у: Nowa Europa Wschodnia, 2011, № 1. Публікується за дозволом Редакції.

Переклала з польської Марина Юревич