"Фемен" на тлі грудей

распечатать

Цей текст вперше був надрукований в часопису "Критика" (число 1-2 за 2011 рік). Публікується з люб‘язного дозволу Редакції [1]

Суперечки про те, чим є "Фемен", що саме і як вони роблять і які наслідки це має для становища жінок в Україні, почалися не вчора і закінчаться не завтра – навіть якщо "Фемен" не проведуть надалі жодної акції, а цього, зважаючи на їхню дотеперішню надпродуктивність, сподіватися годі. Втім, як і обговорення будь-якого дражливого питання, посутньо такі дискусії обертаються навколо набагато більших і важливіших речей: у цьому випадку йдеться про те, чи є в Україні жіночий рух, чи проявлений – і як саме – в Україні фемінізм, чи мають право жінки самі визначати, як їм використовувати власне тіло і як це тіло слід інтерпретувати, чи можна боротися проти правоконсервативного дискурсу, вдаючися до ксенофобної, мізогінічної та самопринизливої риторики, і чимало інших питань, які ще чекають, поки їх проговорять (якщо проговорять узагалі).

Тому, перш ніж переходити до розмови про власне діяльність "Фемен", варто зробити кілька загальних завваг щодо тла цієї дискусії.

Коли мої шановні колеґи Марія Маєрчик та Ольга Плахотнік кажуть про загальну невидимість і замалим не поразку жіночого руху в Україні, мені особисто видається, що в цьому плані немає сенсу виокремлювати жіночий рух із правозахисного руху загалом і діяльности громадських організацій. В Україні кількість цих організацій пропорційно до кількости населення істотно – в рази – нижча, ніж у країнах Західної Европи. Це зумовлено багатьма причинами, серед яких фінансовий бік справи не менш важливий, ніж складність процесу відкриття, а надто закриття такої організації (тут постає питання загальної забюрократизованости публічного життя в нашій країні, але це не є предметом моїх міркувань, принаймні тепер). Не кажу вже про засадничу недовіру (пост)радянських людей до будь-яких добровільних суспільних об’єднань, що постала історично і нікуди не ділася за двадцять років по розвалу Радянського Союзу.

Якщо спитати будь-кого на вулиці – в Києві чи в Луцьку, Харкові а чи в Одесі, – скільки громадських організацій вони знають, відповідь навряд чи буде втішною: добре, якщо пригадають одну чи дві. Громадські організації (і жіночі зокрема), хоч як багато вони працюють, не світяться у пресі – з різних причин. Одна з них, про яку, мабуть, доречно тут згадати – це небажання сваритися з місцевою владою. Знаючи, що без підтримки чи бодай невтручання місцевих чиновників жодна громадська організація не зможе зробити взагалі нічого, тричі подумаєш, перш ніж псувати з ними стосунки, хай і у вигляді вуличних протестів – це стосовно висновків Центру дослідження суспільства, що їх цитують колеґи.

Я не знаю, як складаються стосунки з владою в інших громадських організацій, але ті, що опікуються правами жінок і ґендерною рівністю загалом, часто утворюють із нею симбіотичні союзи: вони роблять свою справу, зазвичай за фінансової підтримки міжнародних і закордонних структур, а місцева влада браво рапортує про ті заходи як про власні – на виконання своїх же зобов’язань із упровадження ґендерної рівности. Це особливо увиразнилося під час всеукраїнської наради із забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків в українському суспільстві, яку 11 червня 2010 року провело Міністерство у справах сім’ї та молоді за підтримки Програми рівних можливостей і прав жінок в Україні Програми розвитку ООН. Голови облдержадміністрацій доповідали про заходи з упровадження ґендерної рівности, оголошували цифри та конкретні акції, жодним словом не згадуючи про громадські організації, які ці заходи планували та влаштовували, – попри те, що представниці цих організацій сиділи в тій самій залі! А ще веселіше стало, коли тодішній міністр у справах сім’ї та молоді Равіль Сафіуллін привітав Ларису Кобелянську, голову ПРООН в Україні, із призначенням її на посаду радника (навіть не радниці) з ґендерних питань при прем’єр-міністрі України – у відповідь на численні протести жіночих активісток проти заяви Азарова про те, що проводити реформи – не жіноча справа. На міністрове привітання п. Кобелянська відповіла, що незле було би, якби, крім призначення, вона набула б і можливість бути почутою. Ця ситуація є дуже показовою для, власне, стану справ із ґендерною політикою в Україні: держава ратифікує міжнародні документи, дістає чималенькі гроші на їх упровадження, але всю роботу і всю відповідальність перекладає на громадські (та міжнародні) організації.

Буквально через десять днів після цієї наради Український жіночий фонд проводив велику конференцію жіночих організацій із вельми промовистою назвою "Український жіночий рух: міт чи реальність?". На конференції, куди з’їхалося понад триста осіб із цілої країни, мене особисто сприкрили дві речі: по-перше – те, що хоча в Україні діє понад тисячу жіночих організацій, тут не знайшлося жодної, яка відверто називала би себе феміністською; по-друге – сама назва симпозіюму. Якщо люди двадцять із гаком років зайняті цією справою, їх так багато і вони представлені на всіх рівнях влади, – либонь, уже пора би почати більше вірити в свої сили і не брати під сумнів існування у нас жіночого руху. Авжеж, він не такий сконсолідований і впливовий, як на Заході, однак він є. Коли років п’ять тому я жалілася знайомій українській феміністці та громадській діячці з Америки, що, мовляв, ми не маємо потужного жіночого руху, і люди в нас бояться і самого цього слова, і цієї діяльности, та старша пані, якій було вже добряче за 60, відповіла: "Не вимагай від людей стрибнути через голову. Вас 70 років били по голові за щонайменшу ініціятиву – то ж варто радіти, що у вас є стільки безстрашних жінок, котрі не бояться займатися своєю справою". Тому, власне, я нікому нічим не дорікаю – лише сумую: якби всі жіночі та ґендерні організації в Україні солідаризувалися й об’єдналися у потужний і впливовий жіночий рух, багато чого в нашій країні відбувалося б інакше.

Говорячи про фінансову сторону справи, варто пам’ятати, що ті кошти, котрі в рамках ґрантового процесу пропонує громадським організаціям місцева влада, мізерні порівняно із коштами, котрі можна отримати від міжнародних і закордонних організацій – хай навіть мода на ці теми в західних донорів давно минула. Однак ті гроші надходять у супроводі численних умов, і отримують їх ті, хто найкраще відтворює риторику донорів; при цьому відбувається накидання західних моделей, ідей, понять, уявлень, методів і дій, часто-густо без осмислення, адаптування та припасування до місцевих умов, про що наші ґендерні теоретики пишуть останні, певно, років десять. Як наслідок такого прямолінійного відтворення західних моделей, місцеві проєкти живуть, заки отримують зовнішнє фінансування (а українське законодавство забороняє їм прибуткову діяльність, завдяки якій вони могли б діяти далі, спираючися на власні ресурси), а їхні результати існують не набагато довше – із залишковими наслідками. Щоправда, після таких проєктів лишаються фахівці, добре обізнані з питанням і навчені західних методів та способів діяльности, проте і для них можливостей знайти собі цікаву роботу із гідною платнею у цій галузі не так уже й багато через непередбачуваність існування чи зникнення проєктів, тому часто вони змушені перекваліфіковуватись і йти в інші сфери.

Ще один момент: ставлення в Україні до фемінізму, питання для мене особисте і болісне. Багато хто вже завважував подібність між становищем фемінізму і націоналізму за радянських часів – і той, і той називали не інакше як зневажливо – "буржуазним"; і той, і той трактували як неактуальний для Радянського Союзу, адже вважалося, що і проблеми жіноцтва, і проблеми національностей у соціялістичному суспільстві повністю розв’язано, – а посутньо і той, і той становили загрозу для радянської влади, бо говорили про інші площини пригноблення, а отже, і визволення. Однак саме націоналістична риторика лягла в підмурівок визвольного дискурсу кінця вісімдесятих – початку дев’яностих, а феміністична риторика так досі не вийшла за межі позиції окремих діячок, здебільшого письменниць і дослідниць, і не стала складником суспільного дискурсу. Власне, наступ на самовизначення жінок із двох сторін – із боку споживацького патріярхату, уособлюваного секс-трофеєм Барбі, та з боку традиціоналістського патріярхату, уособлюваного берегинею, – поставив нас усіх у дуже неприємну ситуацію: або ми добрі люди – самостійні, притомні, незалежні, здатні відповідати самі за себе і заробляти собі на життя, або ж ми добрі жінки – чи пак гарні та привабливі споживачки всіх благ капіталізму а чи гарні домовиті господині, дружини та матері (в ідеалі і ті, і ті водночас). Будь-яка спроба приділяти більше уваги власній самореалізації – творчій або фаховій – спричиняє тиск оточення, рідні та знайомих, бо в нашому суспільстві головна мета існування жінки і досі полягає в обслуговуванні родини (читай – чоловіка та його спадкоємців) і нації як продовження родини, зокрема – й особливо – шляхом народження нових громадян і навчання їх правильних проізношеній, тобто мови та культури. Саме тому навіть жінки, котрі вважають нормальним для жінок користувати всіма правами людини, жахаються, коли кажеш їм, що це і є фемінізм, адже для них це слово означає втрату жіночности – отієї невловної субстанції, без якої особа жіночої статі з привабливої та бажаної жіночки перетворюється на нікому не потрібний людський мотлох. Я говорю з людьми про питання фемінізму щонайменше років двадцять – і жодна з отих нажаханих досі не змогла мені пояснити, що воно таке, ця жіночність, і чому так страшно її втратити.

В сучасному світі, заснованому на дихотоміях світло–темрява, верх–низ, культура–природа, публічне–приватне, чоловіче–жіноче, розум–тіло, чоловіки втілюють норму людини, розум, інтелект, за ними закріплено публічний простір і право ухвалювати рішення, а на жінок витискується все, пов’язане з природою, тілом і, відповідно, сексуальністю. Тому практично перед будь-якою жінкою, котра вирішить вийти у публічний простір із затишку приватного, постає та сама проблема: її оцінюють не за діловими та професійними властивостями, а за тим, наскільки вона задовольняє естетичні потреби (чоловічої) авдиторії – чи достатньо вона молода і гарна, аби бути сексуальним об’єктом. Мало того, у будь-якій жіночій ініціятиві ладні вбачати або особисту невлаштованість (мовляв, чого їй удома не сидиться, чоловік не любить, чи що, – а якщо, крий боже, взагалі нема чоловіка...), або спробу конвертувати публічний успіх у популярність серед чоловіків, відтак і у шлюб. Сучасне патріярхатне суспільство основою для оцінки цінности жінок уважає їхню сексуальну привабливість, тобто прийнятність для сексуального споживання, а єдиною гідною мотивацією для дії визнає лише привернення уваги чоловіків, позиціонування себе на ринку сексуальних об’єктів.

Тому жінки в публічному просторі опиняються перед дилемою: або вони використовують свою сексуальну привабливість, щоб на них звернули увагу – і те, що вони кажуть, одразу відкидається як незначне порівняно з їхньою привабливістю (як приклад – численні дівочі музичні гурти із замінними учасницями: їхні пісні одноманітні та моментально забуваються, а популярність вибудовано навколо педальованої на сцені та поза нею видимої сексуальної не/доступности), або ж вони відмовляються використовувати сексуальну привабливість – і тоді їх звинувачують у небажанні пильнувати себе, подобатися чоловікам (наприклад, Валєрія Новодворська), що для жінки в умовах сучасного споживацького патріярхату є найгіршим гріхом, а отже, сказане нею відкидається і поготів. Оминути цю ситуацію доволі важко – не можна ані використовувати сексуальність, ані уникати її. Для громадських діячок і політикинь загравання із сексуальністю можуть датися взнаки, як польським політикиням, котрі сфотографувалися голими для виборчого плакату і цілковито програли на виборах.

За патріярхату молоді жінки дуже рано дізнаються, що їхнє тіло, їхня сексуальність – одинока мова, якою вони можуть говорити, одинокий засіб, за допомоги якого їх можуть почути та помітити. Це справді дуже потужний засіб; проблема лише в тому, що – як у пісні "Наутілуса" "Стриптиз": "Разденься, выйди на улицу голой, я подавлю свою ревность, если так нужно для дела" – трішки рідше, ніж завжди, рішення роздягнутися ухвалюють не самі жінки, і, відповідно, політичні купони з цього стрижуть теж не вони. Якщо лишити в спокої численні календарі з оголеною жіночою натурою, які тепер у нас друкують всі – від авіякомпаній і банків до виробників шурупів і цвяхів, – як приклад згадаймо сумнозвісну організацію PETA, що активно використовує зображення оголених жінок, подеколи провокаційні, а подеколи й принизливі та відверто шокові, аби привернути увагу до своїх кампаній на захист прав тварин.

Для багатьох західних феміністок така експлуатація жіночого тіла, хоч якою благою є мета, видається неприйнятною, тому PETA часто зазнає обґрунтованої критики. Так само і з "Фемен" – багато моїх колеґ-феміністок уважають, що ті роблять важливу і потрібну справу, коли виступають проти секс-туризму та леґалізації проституції в Україні, обігруючи стереотипи споживаної патріярхатним суспільством гіперсексуалізованої (майже проституйованої) фемінности, і намагаючись діяти як суб’єкти, а не об’єкти власної сексуальности, демонструючи її на своїх умовах. А дехто сприймає їхню діяльність як технічний проєкт із напрацювання певного політичного капіталу для якихось інших гравців української політики в майбутньому. Моє ставлення до "Фемен", у ґрунті речі, двоїсте: попри очевидну нагальність розмови про неприпустимість леґалізації у нас проституції (а про це подейкують, надто в контексті очікуваного Евро-2012), обраний ними метод – використання одягу "як у повій" і демонстрація оголених бюстів із будь-якого приводу, – безперечно, не йде на користь суспільній дискусії.

Особливо мене засмучують стосунки "Фемен" із фемінізмом. Відсилка до фемінізму в їхній назві доволі прозора, втім, в усіх інтерв’ю, які цю тему порушують, лідерка руху Анна Гуцол наголошує, що до фемінізму вони ніяк не дотичні:

Ні, ми не феміністки. У феміністок в центрі уваги – чоловік, котрому вони хочуть наслідувати, вдягатися як він, та, зрештою, перевести на себе всі його функції, стати сильним та самостійним жінко-чоловіком. В центрі громадської організації "Femen" жінка – гарна, жіночна, сексуальна, але в той же час сильна, рішуча, готова постояти за себе.

Отже, використовуючи ідеологічний потенціял фемінізму та пов’язаний із ним емоційний баґаж, діячки "Фемен" демонстративно відхрещуються від нього і наголошують свою жіночність, намагаючися виграти на контрасті з поширеним в Україні уявленням про чоловікоподібних феміністок.

Але і це не все. Ось текст, що впродовж тривалого часу був присутній на цілковито англомовній сторінці "Фемен" у MySpace (нині його там немає, зафіксовано 6 лютого 2010 року; переклад мій):

Ми будуємо національний образ жіночности, материнства та краси на основі досвіду Евроатлантичного жіночого руху.

Ми встановлюємо нові стандарти громадянського руху в Україні.

Ми розробили власну унікальну форму громадянського самовираження, зіперту на сміливості, творчості, ефективності та шокуванні.

Ми показуємо, що громадянські рухи можуть впливати на громадську думку та лобіювати інтереси цільової групи. Ми плануємо стати найбільшим та найвпливовішим феміністським рухом в Европі.

[Курсив мій. – М.Д.]

Що то за Евроатлантичний жіночий рух, мені з’ясувати не вдалося (Анна Гуцол, даючи інтерв’ю, запевняє, що вони прагнуть стати масштабним жіночим рухом европейського рівня). Але видно, що для закордонної авдиторії "Фемен" демонструє зовсім інакше ставлення до фемінізму. На мої спроби з’ясувати в них, як це поєднується із принизливими коментарями на адресу феміністок для українського загалу та заявами про те, що жіночі організації буцімто нічого не роблять, жодної відповіді я не отримала. Проте дівчат із "Фемен" медії часто називають феміністками – мовляв, українські феміністки протестують. Особисто я вже мала неприємність почути у відповідь на репліку про права жінок вимогу показати груди, аби довести, що я феміністка; в іншій ситуації мені на слова про необхідність ґендерної рівности було сказано, що цицьками розмахують не тут.

Мені не раз доводилося чути, зокрема й від феміністок, версію про те, що "Фемен" використовують, аби "епатувати міщан" і згодом, скориставшись загальним роздратуванням, злеґалізувати проституцію. Неприпустимість леґалізації проституції в Україні – тема окрема, велика і сумна, однак попри те, що в цьому питанні я цілком підтримую позицію "Фемен", у мене виникає дедалі більше сумнівів щодо того, як вони цю позицію озвучують, бо таку форму протесту багато хто сприймає як формулу "бджоли проти меду".

Не менше, ніж закиди "Фемен" фемінізмові у нежіночності та критика жіночих організацій, мене засмучує їхня ксенофобія. Наприклад, під час епідемії "свинячого ґрипу" вони закликали обмежити в’їзд в Україну іноземців, бо ті, мовляв, становлять кримінальну й епідеміологічну загрозу, а перед футбольним матчем між українською і турецькою командами у Львові вимагали не пускати в Україну фанатів із Туреччини, прецінь турки-чоловіки начебто найбільше дошкуляють українкам зі своїми домаганнями.

Я не інтерв’ювала учасниць "Фемен" й аналізувала лише матеріяли про них у пресі та дописи в їхньому спільному Живому Журналі та в окремих особистих блоґах, тобто те, що вони самі воліють розповісти про себе і показати. І результати цього аналізу доволі невтішні. Попри весь підривний потенціял своєї діяльности, вони не намагаються сформувати якусь притомну ідею, яку можна було б обстоювати та пропаґувати. Їхні акції безсистемні й часто справляють враження не так спроби привернути увагу до проблеми, як намагання підживити цікавість до себе – як вони самі кажуть, запропонувати свіжі цицьки. Тобто власну тілесність вони подають не як суб’єктну, а як об’єктну, знеособлену, комодифіковану – не дивно, що їхні знімки тепер можна побачити на порносайтах. Неперебірливість у приводах для оголення й одноманітність у способах так само не додає їм переконливости: демонструючи оголені груди в сексуалізованих контекстах, вони підривають патріярхатний правоконсервативний дискурс, однак підтримують такий само патріярхатний, але вже споживацький дискурс. Читання їхнього блоґу часто залишає прикре враження: принизливі, образливі слова на позначення себе й інших жінок зраджують їхню мізогінію, яку вони поділяють із рештою нашого суспільства і не завдають собі труду відрефлексовувати. Небажання мати до діла з жіночими організаціями теж свідчить не на користь "Фемен": скажімо, якби вони закликали до солідарної підтримки законопроєкту щодо криміналізації клієнтів повій, може, спільними зусиллями вдалося би змусити Верховну Раду його ухвалити. Тобто голий (в обох сенсах) протест, не підкріплений якоюсь корисною помітною працею, не забезпечує політичної ваги і впливу. І те, що є охочі голосувати за "Фемен" на виборах, доводить лише, наскільки людям набридли наші передбачувані, безрадісні та сірі політики. Можливо, саме тепер жіночим організаціям час уже починати активніше працювати з пресою, виходити на політичну арену і брати владу в свої руки. Зрештою, вони і далі робитимуть те, що робили досі – поліпшуватимуть життя людей, – просто матимуть для цього більше ресурсів і важелів впливу, на що вони давно заслужили.

[1] Частина цього тексту є фраґментами статті "Радикальні ексгібіціоністки", яку авторка написала за підтримки Фонду Гайнриха Беля (Росія) і вперше опублікувала на сайті «Частный корреспондент» (www.chaskor.net).