Конструювання української історичної пам’яті в УРСР впродовж сталінського періоду

распечатать

Ми публікуємо статтю зі збірки "Міжкультурний діалог. Ідентичність". - (К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2009). Перший том серії міждисциплінарних досліджень Центру польських та європейських студій "Міжкультурний діалог" присвячено проблемі ідентичностей в історико-культурно-соціполітичному контекстах. До збірника увійшли статті знаних і ще не знаних дослідників. Матеріали, опубліковані в цьому збірнику, демонструють багатогранність підходів до вивчення ідентичностей. Автори розглядають різні зрізи ідентичностей: теоретичні аспекти поняття ідентичності й методологічні підходи до дослідження даного предмету, регіональну й національну, релігійну й професійну ідентичності, систему визначення "свій-чужий". Статті розташовано за хронологічним принципом – формування ідентичностей відстежується від часів раннього Середньовіччя і до сучасності.

По завершенні громадянської війни 1917-1920 рр. перед керівництвом СРСР постала необхідність конституційного врегулювання відносин між радянськими республіками в багатонаціональній державі. РРФСР займала 92% території, на якій жило близько 70% населення майбутнього союзу соціалістичних республік. Вочевидь, новостворена радянська держава, коли досягла уніфікації в усіх сферах життя, прагнула до перетворення всіх радянських народів на один соціалістичний народ – із єдиним минулим, без пам’яті або ж із новою її формою.

Українська історична пам’ять зазнала кардинальних змін у процесі становлення СРСР і набула нової форми в радянські часи. До цього спричинився особливий статус Української РСР, адже вона була другою за розмірами республікою в СРСР. Впродовж 1930-х–1950-х рр. відбувалося вироблення єдино "правильної" моделі трактування українського минулого та її корегування відповідно до вимог вищого партійного керівництва, зокрема Йосифа Сталіна та Микити Хрущова. Активну участь у цьому процесі брали й сам Сталін, і московські вчені (Олександр Шестаков, Борис Греков) та "партійні ідеологи" (Емельян Ярославський, Борис Волін), і місцеві історики (Микола Петровський, Олександр Касименко, Кость Гуслистий). Не останню роль у творенні нової версії української історичної пам’яті відігравали також українські інтелектуали, наприклад, Олександр Корнійчук, Ігор Савченко або ж Микола Бажан, а також місцеві партократи (для прикладу – Дмитро Мануїльський).

На практиці це відбувалося таким чином: відповідно до наданих вказівок писалися історичні праці та підручники з історії, художні твори, знімалися фільми. Всі вони, легітимізуючи існування СРСР, водночас вписували українську історію в загальнорадянську, а відтак і російську, об’єднуючи всі народи СРСР спільною історичною долею. Українцям, таким чином, відводили роль "молодшого брата" росіян у побудові радянської системи. Під цю концепцію підводили "історичну" аргументацію: без цього союзу українці й Україна давно зникли б із карти світу через агресію ззовні, – чи то в часи Речі Посполитої та Османської імперії, чи то в часи Першої та Другої світових воєн; українці виросли з Київської Русі, спільної колиски трьох братніх народів – українського, білоруського та російського, а коли покинули її – прагнули возз’єднатися з братами та будувати з ними спільне майбутнє – Радянський Союз із його "новою історичною спільнотою" – радянським народом [1]. Українське минуле з його тривалою традицією анархістських козацько-селянських бунтів та революцій проти будь-якого уряду не вписувалося в таку ідилічну схему. Таким чином, як зазначає Ярослав Грицак, радянський режим щодо українців практикував "радикальну національну амнезію" [2]. За таких умов історична пам’ять українців не лише деформувалася, а й "атрофувалася", як атрофуються м’язи людини, коли вона їх не задіює.

Процес "винайдення" нової форми української історичної пам’яті радянського зразка відбувався поступово й прямо залежав від змін у радянській національній політиці та ідеологічних трансформацій. В останні роки з’являється дедалі більше досліджень із вивчення національного питання в СРСР [3]. Інтерес до цієї проблематики зумовлено, зокрема, намаганнями пояснити причини розпаду могутньої держави. Головною тезою робіт на цю тему є думка про суперечливість національної політики, що її проводило радянське керівництво. З одного боку, воно активно сприяло формуванню національних ідентичностей, з іншого – досить послідовно проводило курс на створення єдиної радянської спільноти. Результатом першої тенденції стало те, що в масовій свідомості на тлі пропаганди інтернаціоналізму вкорінювалися норми націоналізму. Водночас, на противагу актуалізації націоналістичного дискурсу, комуністи намагалися реалізувати доктрину "пролетарського інтернаціоналізму", сутність якої, за виразом О. Тішкова, полягала в тому, що "солідарність трудівників Росії в ім’я спільної революційної справи вимагає їх об’єднання в єдину державу" [4]. Ця друга тенденція була спрямована на інтеграцію полікультурного суспільства в громадянську націю та схожа, на думку С. Рибакова, на "звичайне націобудів- ництво, лише забарвлене в "камуфляжний" класовий колір" [5].

Особливістю державного будівництва СРСР було те, що комуністичний режим активно використовував етнічність для територіально-адміністративного структурування країни, тому докладалося багато зусиль та засобів для розвитку радянських етнонацій. Було вироблено своєрідну номенклатуру народів – соціалістичних націй і народностей, ранжованих за своїм етнополітичним статусом від союзних республік до автономних округів. Бажання радянського керівництва уникнути небезпеки сприйматися як імперія змушувало його вдаватися до стра- тегії т.зв. "позитивної дії" (Тері Мартін) і проголошення засад національної держави – принципів державного суверенітету та національного самовизначення. Головною її відмінністю від попередніх було "відкидання своєї імперської сутності та використання цих принципів у якості інструментів не заснованого на консенсусі контролю за поліетнічним населенням" [6]. Так більшовики намагалися поєднати націоналістичні вимоги щодо національної території, культури, мови та еліти з со- ціалістичною потребою економічної та політичної унітарності держави. У такій інтерпретації їх радше можна назвати, за терміном Тері Мартіна, "інтернаціональними націоналістами" або ж націоналістами "позитивної дії" [7].

Більшовицьку національну політику не можна розглядати окремо від питання радянських ідеологічних трансформацій 1930-х рр., оскільки саме вони, як свідчить проаналізований матеріал (урядова документація, тогочасна періодика, історичні твори), стали першими ознаками переорієнтації сталінської ідеології в бік націоналізму. У цей період Йосиф Сталін поступово еволюціонує в своїх поглядах щодо націоналізму та розуміє важливість національної складової в справі державного будівництва. Він також визнає необхідність створення нової радянської спільноти, яка б поділяла спільні історичні образи та уявлення про минуле. Розчарування в доктрині світової революції та пролетарського інтернаціоналізму, потреба в сильній централізованій державі – необхідній умові для існування тоталітарного суспільства – зумовлюють зростання інтересу до ідеї великодержавності та змушують партійну верхівку на чолі зі Сталіним звернутися до історичних традицій і цінностей російського самодержавства. Поступово відроджується позитивний образ російського минулого: зокрема, ленінська формула "Росія – тюрма народів" замінюється на формулу "царизм – тюрма народів", а з середини 1930-х рр. реабілітуються такі історичні постаті як Іван IV Грозний, Олександр Невський, Петро Перший. До середини 1930-х рр. завершується націоналізація історії та літератури, а відтак переглядається стара модель історичних знань, що її запропонував у 1920-тих роках історик-марксист Микола Покровський, котрий розглядав історію Росії матеріалістично, з точки зору чергування суспільно-економічних формацій [8]. Зв’язок із дореволюційною Росією мав дати сталінському режиму необхідну легітимність, яку марксизм-ленінізм не був здатний забезпечити.

Так званий "великий поворот" 1930-х років, тобто відхід сталінської ідеології від революційного пролетарського інтернаціоналізму в бік русоцентризму, на думку американського дослідника Девіда Бранденберґера, стався тоді, коли радянське вище партійне керівництво дійшло висновку, що утопічний пролетарський інтернаціоналізм стримує мобілізацію радянського суспільства на індустріалізацію та війну. Результатом пошуків більш прагматичної об’єднавчої теорії стало вироблення концепту "русоцентричного етатизму", який мав стати най-ефективнішим способом сприяння державному будівництву та забезпечення народної лояльності до режиму [9].

Панівний режим прагнув проводити політику політичної та культурної консолідації населення Радянського Союзу. Відповідно, відбувалося активне маніпулювання історичним матеріалом, за допомогою якого створювався єдиний погляд на історію СРСР. Уже в 1931-1934 роках історія реабілітується як предмет (у 1920-ті роки її було замінено суспільствознавством), а отже формується й нова виховна концепція школи. Соціологію та класовий аналіз школи Покровського замінили традиційним історичним наративом, у центрі якого – тема державного будівництва. Крім того, сама російська історія перепи- сується з метою долучення національних історій республік до єдиної спільної радянської (читай російської) історії.

Загальнорадянська свідомість актуалізувалася за допомогою низки ідеологем або так званих "наднаціональних історичних образів" [10] – як-то "збирання земель" чи "возз’єднання", "братська допомога" чи "дружба народів". Особлива роль у цьому процесі належала саме концепту "дружби народів", що був своєрідною ідеологічною надбудовою над двома іншими концептами – примордіалістською етнічністю та русоцентризмом [11]. Цю метафору, винайдену для мобілізації розрізненого населення країни, Йосиф Сталін уперше проголосив у грудні 1935 р., окреслюючи її в межах міжетнічного співробітництва та національної гармонії, що стало можливим лише завдяки соціалізму [12].

1936 р., попри офіційно проголошений принцип рівноправ’я всіх братніх народів, у їхній сім’ї з’являється старший брат – великий російський народ. Узимку 1936 р. "Правда" визначає місце російського народу в радянському суспільстві та вперше проголошує формулу "першого серед рівних", закладаючи підвалини для виникнення подальшої етнічної ієрархії. У статті, зокрема, наголошено на "винятковій ролі" російського народу в боротьбі за пролетарську державу та величезне значення російської культури для розвитку інших народів СРСР. Крім того, вводиться формула ототожнення всього російського з радянським з огляду на його значний вплив [13]. Отже, міфологема про "великий російський народ" виходить на центральне місце в радянському проекті всіх соціалістичних націй.

Ці ідеологічні зрушення знайшли своє продовження пе- редусім у сфері історіописання та шкільництва. Початком коригування партійної історії стала стаття Йосифа Сталіна "Про деякі питання історії більшовизму", надрукована в журналі "Пролетарська революція" 1931 р., що фактично позначило якісний перехід у розвитку історико-партійної науки. В 1934-1936 роках розпочинається робота з написання усталених підручників із історії СРСР та публікуються "Зауваження" Сталіна, Жданова та Кірова (рецензія на підручники з історії СРСР) – інструкція, як викладати російську історію. Історію, яку після 1917 р. розглядали з погляду класової боротьби, починають переглядати в аспекті боротьби за створення сильної держави. 1936 р. виходить "Короткий курс історії ВКП(б)" (далі КК), який фактично завершує процес узгодження революційної історії зі стандартом концепції Сталіна. Таким чином, схема ортодоксального марксизму про боротьбу класів спритно ув’язується зі схемою ортодоксального націоналізму.

Якщо розгляд післяреволюційної історії мав коригуватися відповідно до тез "Короткого курсу історії ВКП(б)", то історичні сюжети з дореволюційного періоду трактувалися з позицій, виголошених у підручнику історії СРСР Шестакова-Жданова 1938 р. [14] та кількох постановах, які разом витворювали офіційну модель історичної пам’яті радянського соціуму та містили основні ідеологічні установки тих часів. Тут уперше пропагується прогресивне значення введення християнства на Русі – на противагу язичницькому варварству. Крім того, піддано критиці той факт, що автори-конкурсанти проігнорували "позитивну роль у діях Хмельницького в XVII ст.", а відповідно й попередня історіографічна формула трактування Переяславської ради як "абсолютного зла" змінюється на нову – "найменшого зла" [15]. Якщо в програмі курсу історії України за 1931 р. Пере- яславський договір описано як "спілку українських феодалів з російськими", що "по суті юридично оформив початок колоніального панування Росії над Україною" [16], то тут це вже "приєднання, що було якнайменшим злом для України на той час" [17]. Відтак радянську дійсність 1930-х рр. проголошено вершиною історичного розвитку країни, втіленням надій та прагнень багатьох поколінь людей, результатом боротьби, яку робітники та селяни вели впродовж століть.

Становлення єдиного радянського світогляду відбувалося також через актуалізацію ідеологем "радянський патріотизм" та, частково, "радянський народ". В умовах воєнної небезпеки радянське керівництво чітко розуміло, що в такій ситуації досягнення масової підтримки радянської влади з боку неросійських народів, українців зокрема, мало базуватися не на залякуванні й примусі, а на їхній свідомій ідентифікації себе з цією владою. А відтак формування української моделі "радянського патріотизму" мало відбуватися з урахуванням місцевої соціальної та національної специфіки. На думку Владислава Гриневича, врахування національних особливостей в УРСР, на відміну від Росії, де більшість населення сприймала "радянське" як синонім "російського", приводило до ефекту формування подвійної ідентичності – як української, так і радянської [18].

Наступним моментом побудови об’єднавчої ідеї в формі "дружби народів" на теренах УРСР стало розроблення нових поглядів на Київську Русь та її спадщину. Українські історики-націоналісти обстоювали пріоритетне право українського народу на "київську спадщину", яке в контексті впровадження в радянську ідеологію концепції "старшого брата" було не зовсім прийнятним. Ситуацію було вирішено через запровадження нового положення про Київську Русь як "спільний початковий період" [19] або "спільну колиску" [20] історії трьох східнослов’янських народів, що відігравало надзвичайно важливу роль у ідейному обґрунтуванні засад "споконвічного", "непорушного" "братерського союзу" українців, білорусів та росіян як неодмінної умови існування самого Радянського Со- юзу. Проте нова концепція про Київську Русь остаточно утвер- дилася завдяки працям московського історика Бориса Грекова, котрий висунув теорію про існування "давньоруської народності" – єдиного руського (східнослов’янського) народу Київської Русі, спільного пращура українського, російського й бі- лоруського народів. Видання його монографії "Київська Русь" (1939 р.) збіглося в часі з приєднанням до СРСР Західної України та Західної Білорусії, що дало Грекову можливість 26 жовтня 1939 р. на засіданні відділення історії та літератури АН СРСР зробити доповідь, у якій він простежував "енто-культурну єд- ність та спільність західних українців і білорусів" [21].

В Україні дещо пізніше (з кінця 1930-х років), ніж у Росії, відбувся процес реабілітації національних героїв, раніше маркованих негативно. Це, зокрема, можна пояснити керованістю політичних та культурних процесів в УРСР. Нагадаємо, що Велика радянська енциклопедія 1935 р. повідомляла, що Хмельницький Богдан Зіновій, "...ім’я якого пов’язано з найбільшою селянською війною на Україні...", насправді не був і не міг бути вождем революції й відіграв у ній роль "зрадника й лютого ворога повсталих козацько-селянських мас", бо "сприяв закріпленню колоніального панування Росії над Україною та кріпосного гноблення" [22]. Вже першу зміну тлумачення постаті гетьмана та самої Переяславської Ради було окреслено в "Зауваженнях...", а в серпні 1937 р. в "Правде" та підручнику Шестакова-Жданова (1938 р.) офіційно затверджено формулу "меншого зла". 1937 р. Олександр Корнійчук написав п’єсу "Богдан Хмельницький", у якій зобразив гетьмана великим державником та військовим керівником, видатним етнічним героєм, який звільнив Україну від польського поневолення та створив козацьку державу. Навесні 1939 р. п’єсу затвердили, а 1941 р. вона отримала Сталінську премію. Упродовж 1939-1940 рр. режисер Ігор Савченко за цим твором зняв фільм із однойменною назвою. Характерним є той факт, що фільм подавав образ гетьмана як народного ліде- ра в боротьбі проти польського гноблення, ігноруючи водночас факт подальшого союзу з Росією.

Реабілітація Хмельницького визначила шлях для відновлення пам’яті про інших "великих пращурів" українського народу, зокрема українського еквівалента Олександра Невського – князя Данила Галицького, а також поета Тараса Шевченка. Широкого розголосу набуло святкування 125-ї річниці поета, на честь якого перейменували Київський університет та Оперний театр. Було опубліковано повне зібрання творів Шевченка й споруджено кілька пам’ятників йому, зокрема в травні 1935 р. в Харкові [23]. Попередній образ Шевченка – "поета селянського повстання" – 1939 р. змінився новим, відтепер Шевченко – "великий син українського народу", "засновник української літератури та батько нації" [24].

1940 р. Інститут історії України нарешті опублікував колективну працю "Історія України: Короткий курс", яка фактично поклала початок реабілітації національного наративу. Князь Данило Галицький та гетьман Богдан Хмельницький тут постають великими патріотами та вправними воєначальниками. Водночас відбувається повернення до старої інтерпретації царської історіографії, де гетьман Мазепа – зрадник, оскільки підняв повстання проти Петра Першого. Історія Кирило-Мефодіївського братства, першої підпільної політичної організації, розглядається тепер крізь призму прославляння одного з її членів – великого національного поета Тараса Шевченка. Однак апогеєм усієї історії України стає "велике возз’єднання українського народу в єдиній українській соціалістичній державі" [25].

У передвоєнний та воєнний періоди партійна верхівка змушена була звернутися до історичних сюжетів, які мали би сильніше національне забарвлення та більші мобілізаційні властивості. Зокрема, в московській "Правде", крім публікацій про Невського та Кутузова [26], поступово з’являються згадки про галицького князя Данила та його боротьбу з литовцями й про запорізьких козаків у опозиції до поляків і татар. Появу таких образів вперше датовано 2 липня 1941 р., коли вийшла друком стаття Миколи Петровського "Військова доблесть українського народу", де автор виводить військові українські традиції від князя Святослава та подає загальну дефініцію української історії без залучення понять класової боротьби, проголошуючи, що "уся історія України сповнена героїчної боротьби за свою свободу та незалежність проти іноземних загарбників" [27].

Офіційно новий канон республіканських історичних героїв було затверджено в документі від 6 липня 1941 р., коли невдовзі після виступу Йосифа Сталіна (3 липня 1941 р.) український уряд в особі Голови Президії Верховної Ради УРСР М. Гречухи, Голови РНК УРСР Л. Корнійця й Секретаря ЦК ПК(б)У М. Хрущова зі сторінок газети "Комуніст" звернувся до українського народу з відозвою. "Товариші робітники, селяни й інтелігенція великого українського народу! – так звучало звернення в цьому документі, – Брати і сестри! Сини і доньки Великої України!..". Дещо дивним виглядав у відозві пасаж щодо прагнення Гітлера "знищити нашу національну державу". Серед українських героїв-патріотів поряд із Леніним та Сталіним названо Богдана Хмельницького та Данила Галицького, які "мечами та шаблями рубали німецьких псів-лицарів" [28]. Характерною тут є формула "великий український народ", оскільки такий почесний титул від 1937 р. доти застосовували лише до російського народу [29]. Така формула відображає, як зазначає Сергій Єкельчик, "спроби влади використовувати український патріотизм як мобілізаційний засіб", не відмовляючись заодно від "нової імперської риторики" [30]. Адже в країні, де домінувала "велика нація", єдиним способом стимулювання національної гордості найбільшої неросійської нації могло бути проголошення, хоча й тимчасове, його "величі" поряд із величчю російського "старшого брата".

Надалі в маніфесті, ухваленому на Першому з’їзді представників українського народу (Саратов, 26 листопада 1941 р.), його учасники звернулися до "свободолюбивих українців", нащадків визначних захисників "священної української землі", Данила Галицького й Петра Конашевича-Сагайдачного, Богдана Хмельницького та Івана Богуна, Тараса Шевченка й Івана Франка, Василя Боженка й Миколи Щорса. Упродовж 1942 р. Українське державне видавництво в Саратові видало серію українських кишенькових брошур під назвою "Наші пращури", присвячених постатям Данила Галицького, Сагайдачного, Хмельницького тощо. У кінці 1942 р. в Уфі вийшов "Нарис історії України", який особливо звеличував козаків. Повстання Хмельницького тут описано як "війну за національне визволення", яка, своєю чергою, закінчилася інкорпорацією українських земель у Росію, а відтак "меншим злом".

Упродовж війни партійні ідеологи організовували широкі святкування днів Тараса Шевченка та засновника "сучасної музичної традиції" Миколи Лисенка в Уфі й Самарканді. Патріотичні праці Шевченка, Франка й Лесі Українки видавали величезними накладами, навіть з’явилися масові видання – брошури поем Шевченка та Франка для поширення їх на "окупованій території". Зокрема, в травні 1943 р. Українське державне видавництво випустило нове видання канонічних шевченківських поем "Кобзар" накладом 20 тис. примірників [31], а відомий художник Василь Касіян створив серію плакатів "Шевченківський гнів – зброя до перемоги". Вперше після довгої перерви, 1943 р., відбулося обговорення нового українського правопису, який остаточно набув чинності з 1946 року. Провідною темою української радянської пропаганди кінця 1942–початку 1943 рр. є її антинаціоналістичне спрямування, спричинене, вочевидь, усвідомленням загрози з боку альтернативної версії національної пам’яті – національного наративу, – пов’язаної переважно з діяльністю Івана Крип’якевича [32]. Ймовірно, ця критика відображала також неспроможність українських партократів та творчої еліти витворити таку модель радянської української пам’яті, яка б повністю відмежувалася від націоналістичного розуміння пам’яті. Сергій Єкельчик, наприклад, зазначає, що слабке та погане координування центрального впровадження російського та українського в перший період війни змусило партійних ідеологів та українську інтелігенцію зрозуміти, що їхня робота починає "загрожувати певним базовим структурам імперської ідеології" [33]. А отже, з поверненням Червоної армії восени 1943 р. українська еліта зрозуміла необхідність модифікувати версії минулого відповідно до доктрини керівної ролі російського народу. Сталінський поворот від пролетарського інтернаціоналізму досяг свого апогею в грудні 1943 р., коли "Інтернаціонал" перестав бути гімном СРСР. Відповідно до нової офіційної лінії радянського патріотизму, новий гімн починався з того, що "союз непорушний вільних республік поєднала навіки велика Русь". Основними подіями, які варті згадки, в цей час стало творення українського республіканського гімну (1943-1948 рр.), надання УРСР права мати власну армію та встановлювати дипломатичні відносини з іноземними державами, членство УРСР як країни-засновниці в Організації Об’єднаних Націй у 1944 р. та спроба офіційної кодифікації української історичної пам’яті в 20-томній Українській Радянській Енциклопедії.

З приходом Червоної армії восени 1943 р. українська радянська пропаганда набула значної потуги. Незважаючи на те, що національна історія залишалася базовим матеріалом пропаганди, радянське поняття української пам’яті вже набуло чітких форм. Заснування ордена Богдана Хмельницького, єдиної неросійської військової нагороди, найкраще відображає цей розвиток. Постановою Президії Верховної Ради СРСР від 10 жовтня 1943 р. для нагородження військовослужбовців і партизанів, що виявили "особливу рішучість і вміння [...], високий патріотизм, мужність і самовіддачу в боротьбі за визволення радянської землі від німецьких загарбників" [34], було запроваджено орден Богдана Хмельницького 3-х ступенів. Через два дні, 12 жовтня, українське місто Переяслав перейменували в Переяслав-Хмельницький [35]. Восени 1943 р., коли розпочали- ся військові операції з визволення Києва, апологізація "національного героя українського народу" сягає своєї кульмінації. У цей час Богдан Хмельницький, як зазначає Наталя Юсова, фактично, перетворюється на "міфоепічного героя-богатиря" [36]. Паралельно з реабілітацією козацької міфології відбувається трансформація образу Хмельницького в офіційному дискурсі: з визволителя України гетьман стає виразником ідеї "споконвічного прагнення українського народу до возз’єднання з братнім великим російським народом".

У кінці жовтня 1943 р. в "Радянській Україні" надруковано статтю Миколи Петровського під назвою "незламний дух великого українського народу", де автор розглядає історію України від Київської Русі до "Великої Вітчизняної війни". У статті подано образи князів Святослава, Володимира Мономаха, Романа Мстиславовича й Данила Галицького як "великих вождів", Запорізької Січі – як "початку нової української держави" й Переяславської ради – як "незламного братського союзу" [37]. Новий короткий нарис української історії "Возз’єднання українського народу в єдиній українській державі" Миколи Петровського з’явився на початку 1944 р., коли Червона армія перейшла старий польський кордон та увійшла в Західну Україну [38]. Кульмінаційним моментом у затвердженні цієї нової схеми в масовій свідомості мала стати 290-та річниця Переяславської Ради, широкомасштабна пропагандистська акція, проведена 18 січня 1944 р. з ініціативи Микити Хрущова. В українській публіцистиці цей факт трактувався як "епохальна подія", пропагувалися ідеї "волі й щастя України в непорушнім сталінськім союзі з російським народом і всіма радянськими народами-братами" [39].

Перемога СРСР у війні зумовила створення фундаментального міфу про "Велику вітчизняну війну", а водночас і уніфікацію української історичної пам’яті в рамках єдиної концепції "великого російського народу". Уже в другій половині 1940-х років, після низки переможних операцій Червоної армії, в офіційній радянській пропаганді поступово окреслюється відступ від певних ліберальних моментів та посилюються русофільські тенденції (ідеологічно-політичні акції щодо казахських та татарських істориків 1944 р., спрямовані проти національних історіографій цих республік). Обов’язковим підґрунтям наукової роботи в цей час була офіційна ідея "радянського патріотизму" та супутня їй ідея лідерства "великого російського народу" в усіх галузях суспільного життя в усіх республіках СРСР [40]. Логічним завершенням цього процесу вважають відомий тост, що його проголосив Сталін 1945 р. – "За російський народ!", – після чого концепція "вищості" російського народу закріпилася як основна складова ідеологічної конструкції під назвою "радянський патріотизм".

Нова ідеологічна ситуація викликала загострення вимог до національних історіографій, особливо до української, де, попри наявність офіційної моделі української історії в інтерпретації Миколи Петровського, ще принаймні до середини 1940-х рр. існував певний плюралізм у трактуванні історичних подій [41]. В УРСР, як і у всьому СРСР, цей процес відбу- вався під знаком т. зв. кампанії проти "космополітизму" або "антипатріотизму", відомої в історіографії як "ждановщина" (за ім’ям головного ідеолога тих часів Андрія Жданова). Початок цієї кампанії зазвичай датують серпнем 1946 р., коли ЦК нищівно розкритикував згадувані вище ленінградські журнали "Звезда" та "Ленинград" за публікацію ідеологічно шкідливих аполітичних праць та за зневагу до радянських цінностей. Українським відповідником стала ідеологічна резолюція ЦК КП(б)У "Про журнал "Вітчизна"" від серпня 1946 р., яка розкритикувала видання не за "низькопоклонництво перед західною культурою", а за "спотворення історії української літератури, проповідування національної обмеженості, іде- алізацію пережитків старовини" [42]. Як наслідок, уже в травні 1944 р. діяльність інституту отримала гостру критичну оцінку з боку партійних ідеологів, зокрема Федіра Єневича. Навесні 1947 р. ЦК КП(б)У скликав нараду українських істориків за участі Лазаря Кагановича, Микити Хрущова та Дмитра Мануїльського, які вимагали замінити концепцію історії України Грушевського положеннями "Короткого курсу ВКП(б)". Відповідно до цієї директиви, в грудні 1947 – листопаді 1948 рр. у Москві за участі українських істориків відбулися дискусії з проблем періодизації та складення плану-проспекту короткого курсу історії України, а з кінця 1948 р. текст українського "Короткого курсу" кілька разів обговорювали в Москві та Києві [43]. Як результат, в опублікованих 1953 р. першому та 1956 р. другому томах "Історії України" за "методологічну основу" було взято концепцію історії України, яка відповідала положенням "Короткого курсу".

Вироблення нової радянської моделі української історії в післявоєнний період відбувалося в контексті широкомасштабної кампанії створення численних історичних нарисів історії СРСР від найдавніших часів до сучасності. Поняття російської вищості поступово трансформувалося в парадигму "дружби народів" у "керівні стосунки" між "домінантною нацією" та її "молодшими братами". Неросійські народи мали переглянути власні історичні наративи відповідно до цієї тези, щоб підтвердити свій статус "молодших братів" російського народу. В УРСР аналогічні процеси набули форми пролонгованої епопеї з виданням "Короткого курсу історії України", яка розпочалася ще 1947 р.: дозволений до публікації у вересні 1949 р., він так і не потрапив у друк. Після появи в "Правде" від 2 червня 1951 р. статті "Проти ідеологічних перекручень в літературі" проект знову відклали [44].

Розпочався черговий етап боротьби з націоналістичними ухилами в літературі та мистецтві.

Подальша робота зі створення "хорошого сталінського підручника" вимагала коригування історичного наративу згідно з останніми радянськими ідеологічними мутаціями. Відтак активізується питання давніх слов’ян та трипільської цивілізації, що їх радянські історики схильні були розглядати як "протослов’ян", а також положення про Київську Русь як "спільну колиску" трьох східнослов’янських народів. Теорія закладала фундамент не просто під "спорідненість", а під етнічну єдність трьох східнослов’янських народів, хоча б у давньоруську добу. Відповідно до такої точки зору, Переяславська угода 1654 р. цілком логічно ставала "цілковитим (безумовним) благом" для всіх слов’янських народів.

Тема союзу України з Московією 1654 р. домінувала в дис- кусіях про ранньомодерну історію України. Ця тематика акту- алізувалася ще в 1940-их роках через необхідність виправдати анексію територій, що увійшли до складу СРСР 1939 р. й після Другої світової війни. Хоча оформлення терміна відбувалося впродовж війни та найближчого післявоєнного періоду, засто- сування формули "найменшого зла" й терміна "приєднання", на думку Наталі Юсової, можна простежити аж до початку 1950-х років [45]. У наукових нарисах з української та російської історії, з "Історією Української РСР" включно, чітко простежувалося вживання старої ідіоми, тоді як у популярних виданнях, таких як біографія Хмельницького Осіпа Купєрмана (псевдонім – К. Осіпов) другого видання, з’являється низка нових термінів: "возз’єднання", "об’єднання" та "підданство". Проаналізувавши мову цієї праці, Сергій Єкельчик стверджує, що Осіпов просто запозичив факти та описи з популярної біографії Хмельницького з російської історіографії XIX ст., зокрема праць Миколи Костомарова та Геннадія Карпова [46].

Використання терміна в нейтральному значенні було обмежено вже 1951 р. після публікації критичних зауважень Інституту історії СРСР в Москві. Парадоксально, що безпосередньою причиною стала стаття в "Правде" про оперу "Богдан Хмельницький", у якій критикувалося музичну частину твору. Незважаючи на те, що вона жодним словом не зачепила опис україно-російських відносин, термін "возз’єднання" виринає в численних коментарях щодо цієї статті, що стало відповідним сигналом для українських колег. У червні 1952 р. в Москві відбулося обговорення з приводу коректності вживання цього терміна, яке закінчилося, зрештою, явною перемогою тих, хто виступав за "приєднання". Проте ЦК КП(б)У анулював це рішення на користь "возз’єднання", що викликало гостру дискусію в наукових колах.

Паралельно з поширенням ідеологічно забарвленого тер- міна "возз’єднання" на другий план відсувалася концепція "меншого зла", її поступово замінила теорія "абсолютного блага". Після XIX партійного з’їзду в жовтні 1952 р., на якому проголосили необхідність вироблення чітких положень щодо "прогресивності та плодотворності приєднання неросійських народів до Росії", формула "меншого зла" зникла з наукових та журналістських творів [47]. Своє логічне завершення, на думку Володимира Кравченка, нова радянська концепція знайшла вже в двотомному виданні "Історія Української РСР" 1953 р., яку підготували співробітники Інституту історії АН УРСР, під редакцією Олександра Касименка [48]. 

Сталінська версія української історії, хоч як парадоксально, остаточно оформилася вже після його смерті в публікації загальновідомих "Тез..." до возз’єднання України з Росією в травні 1954 р., які фактично впроваджували єдину для радянських істориків формулу тлумачення українсько-московського договору 1654 р. Переяславську Раду тут розглянуто як "законний результат усієї попередньої історії двох великих братських слов’янських народів", а українську історію від часів монголо-татарської навали до 1654 р. – крізь призму боротьби за "возз’єднання" як історичної необхідності звільнитися від гноблення шляхетської Польщі та загрози поглинення з боку султанської Туреччини [49]. Мало того, саму Переяславську Раду інтерпретували тепер як логічний підсумок "всенародної бо- ротьби за возз’єднання". Відтак було остаточно запроваджено "концепцію наперед визначеної єдності доль українського та російського народів, що бере початок зі спільних традицій Київської Русі й проходить крізь усі історичні епохи з Переяславською Радою як кульмінаційною та символічною подією" [50].

Таким чином, становлення радянської моделі української історичної пам’яті відбувалося в тісній залежності від загальносоюзних процесів відходу від принципів "пролетарського інтернаціоналізму" та актуалізації націоналістичного дискурсу. Впродовж 1930-х–початку 1940-х рр. паралельно з процесами підпорядкування системи історичних знань владі партії відбувалося поступове відродження української історичної науки. Українська національна історія, так само як історії інших радянських народів, стала неодмінною складовою загальнорадянської історії. Офіційна модель української історичної пам’яті, почасти звільнена від марксистських схем, формувалася через укорінення в масову свідомість концепцій "дружби народів" та ідеї "віковічного братерства" двох великих народів – російського та українського. Цю ідеологему на українському матеріалі забезпечувало вироблення ідеї "спільного історичного минулого" українців та росіян, базовими елементами якої стало розроблення концепцій про "спільну колиску" та "возз’єднання" України з Росією 1654 р. Подальший період – кінець 1950-х – початок 1960-х років – був позначений певною лібералізацією політичного клімату після 1956 р. та "запізнілою відлигою" в культурно-духовній сфері Української РСР. Можливо, саме це творило сприятливе підґрунтя для виникнення руху того ж самого шістдесятництва. Проте, попри ці більш-менш сприятливі процеси, українські історики все ж таки не могли піти так далеко, щоб побудувати альтернативну схему національної історії, а тому шукали інших виходів у рамках офіційного радянського наративу.