Від польської революції до польської гостинності

распечатать

Ми публікуємо статтю зі збірки "Обрії особистости. Книга на пошану Івана Дзюби". - (К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2011).

Професор Кароль Модзелевський полюбляє повторювати, що найбільшою складністю фаху історика, а водночас найбільшою принадою цього фаху, є намагання проникнути вглиб мови та системи вартостей культури іншої, ніж наша. Як зрозуміти варварів, про котрих цитований проф. Модзелевським Тацит писав, що "зрадників і дезертирів вішають вони на деревах, а винних у боягузтві на війні або тілесній ганьбі топлять у болоті та багні, прикриваючи зверху галузками"?

Тож запитаймо – як зрозуміти людей, котрі півстоліття тому розбурхували бунт проти диктатури, послуговуючись мовою, яка звучить нині незрозуміло, часто екзотично й чужо?

Як зрозуміти людину, життєпис котрої так виразно віддзеркалився в новітній історії Польщі? Таких людей називали "дисидентами" – але то евфемізм. Це окреслення можна замінити на "єретик", "бунтар", "революціонер". Звідки бралися такі люди? Із нонконформізму. Утім, нонконформісти бувають дуже різні: генії та божевільні, хоробрі й боягузи, святі й провокатори, аскети й ненажери, фанатики й джентльмени.

Кароль Модзелевський був нонконформістом із власного вибору. Він був нетиповим. Поруч із Яцеком Куронем він був хрещеним батьком демократичної опозиції. Обидва – першими – переступили поріг легальності та кинули відвертий виклик комуністичній диктатурі. Обидва також заплатили за це дуже високу ціну, багато років провівши у в’язниці. Поступово Кароль Модзелевський став революціонером, котрий розумів вагу компромісу та угоди. Із наполегливістю сильної індивідуальності він боронив власну віру в егалітаризм і колективізм. Його захоплювала юрба, яка домагалася власних прав. А прецінь жодні колективістсько-егалітарні доктрини, жодні ідеологічні чи історичні авторитети ніколи не переконали його, щоб усупереч власним переконанням він пішов услід за натовпом повсталих, котрі б вигукували: "Геть!".

Він завжди був упертим, себто залишався вірним собі, а власну поставу міняв дуже важко. Але ту поставу він завше змінював на підставі власного досвіду, а не під тиском людей чи кон’юнктури.

Від ранніх студентських літ він був вундеркіндом польської історичної науки. Він також був дитиною свого часу – спершу молоденьким, дуже енергійним адептом марксизму-ленінізму. Проте вже невдовзі опинився серед бунтівників польського Жовтня 1956 року, коли комуністичну диктатуру було піддано жорсткій критиці за те, що вона суперечила проповідуваним і обіцяним нею вартостям.

Урешті-решт, він став одним із найвидатніших громадян Польської Республіки Нескорених.

Разом із приятелями з кількох варшавських шкіл ми створили так званий "Клуб шукачів суперечностей", який також називали "Клубом початкуючих ревізіоністів". Натхненником його виникнення був Ян Юзеф Ліпський, видатна постать із середовища демократичної опозиції. Я познайомився з ним у "Клубі кривого кола", куди потрапив ще ліцеїстом. Саме Ян Юзеф, мудрий і добрий дух тих часів, підказав мені ту ідею.

Ми запрошували різних лекторів: Зиґмунда Баумана, Броніслава Бачка, Влодзімежа Бруса, Анджея Валіцького, Стефана Новака, Вітольда Домбровського, Александра Малаховського, і звісно – Кароля Модзелевського та Яцека Куроня.

Кароля запросили розповісти про дискусії, які точилися серед італійських лівих. Я вже не пам’ятаю, що саме він тоді розповідав, але цілком певно, що то був антисталінський, ревізіоністський дискурс, який безпосередньо апелював до вартостей і традицій польського Жовтня. Подібним був і клімат у Політичному клубі Варшавського університету. Своєю появою клуб завдячує задумові Кароля Модзелевського, котрий скористався для цього вивіскою організації Спілки соціалістичної молоді у Варшавському університеті. Клубні дебати втішалися популярністю та вдихали нове життя в ідеї польського Жовтня 1956-го, зіпхнутого, здавалося, вже в небуття. То була епоха цензури та консервативного уряду Владислава Ґомулки, часи "нашої малої стабілізації".

Тоді мені пощастило почути кілька публічних виступів Кароля Модзелевського. Вони були просто блискучими й захоплювали студентів. Він говорив чітко, зрозуміло, турбуючись, щоб його зрозуміли, і з великою повагою до аудиторії. Він був гідним довіри й автентичним, а відтак – переконливим.

Кароль хутко зажив величезної популярності – завдяки своїм ініціативам він схвилював "стоячі води" університету. Він уперто нагадував про вартості польського Жовтня. Він критикував усевладдя партійного апарату, нагадував про концепцію робітничих рад, таврував соціальну нерівність і обмеження свободи слова.

Цілком очевидно, що це вело до конфлікту з партійним апаратом. Уже тоді він діяв пліч-о-пліч із Яцеком Куронем. Приятелями почали цікавитися функціонери апарату безпеки. Партійний апарат придушив Політичний клуб, а формальний осуд подібних ініціатив пролунав із вуст Владислава Ґомулки у виступі на XIII пленумі ЦК ПОРП влітку 1963 року.

У польського Жовтня було чимало облич. Усіх їх об’єднувало прагнення волі. То була воля з наголосом на брак заборон – у версії Лешека Колаковського, чи воля з наголосом на більшу суверенність від Москви та відновлення польських традицій і національної ідентичності – у версії групи журналістів із часопису "Po prostu", згуртованих навколо Яна Ольшевського. Була також воля з наголосом на народовладдя та робітничі ради – символом цього нурту був Лехослав Ґоздзік. Ці нурти не були суперечними навзаєм, але з часом виявилися істотні різниці між ними.

Історик ідеї, мабуть, скаже, що вирішальним став момент, коли автори "Відкритого листа" назвали бюрократичний апарат новим правлячим класом, а конфлікт цього нового класу з робітничим окреслили як антагоністичний.

Їхній аналіз сягав – завдяки культурній матриці – до думки Льва Троцького про "зраджену революцію", до книжки Рози Люксембург про більшовицьку революцію, до "Нового класу" Мілована Джиласа і – звичайно – до публіцистики польського Жовтня.

Кароль і Яцек були людьми, відкритими до думки, схильними до міркування, розмислу й діалогу. Однак їхнього "Відкритого листа" можна було зрозуміти двояко: як інтелектуальний і політичний проект, а водночас як нарис нової доктрини. Отак двояко його й розуміли, так само двояко критикували.

Я тоді доволі близько спілкувався з авторами "Листа" і втішався їхньою довірою. "Лист" не був для мене катехізисом нової віри, а радше найважливішим і найцікавішим голосом у дискусії про диктатуру. Він вражав внутрішньою логікою аргументів, згідністю із марксизмом, вірністю системі соціалістичних вартостей. Ми, майбутні "командоси", ставилися до Яцека та Кароля як до антирежимних комуністів, котрі почали боротьбу за свободу супроти системи диктатури в ім’я "демократичного соціалізму".

Але – найголовніше – цей документ був для нас закликом і викликом, викликом диктатурі та закликом до нашого покоління. То був заклик до постави активного опору.

Автори писали у "Відкритому листі": "Виробничі відносини, засновані на бюрократичній власності, перетворюються на кайдани для розвитку продуктивних сил. (...) Єдиним і неминучим шляхом виходу із економічної кризи є, отож, повалення цих виробничих відносин, а відтак повалення класового панування бюрократії". Вчинити це слід – як завжди в історії, усвідомлюваній по-марксистськи – шляхом революції. Могильником диктатури центральної політичної бюрократії буде пролетаріат.

Кароль Модзелевський любив перефразувати слова Людвіка Варинського, сказані тим на суді. У "Відкритому листі" ця парафраза лунала як пророцтво й пересторога: "Ми не стоїмо понад історією, ми підкоряємося її законам. Революція є неминучим наслідком загальної кризи системи, її організаційна та програмна підготовки зменшать супутні їй соціальні втрати. Якщо і є якийсь злочин супроти миру всередині країни, то ним є політика правлячої бюрократії, яка спершу силкується дезорганізувати та позбавити маси політичної свідомості, а далі намагається зламати революційний рух мас, вдаючись до озброєної сили. Ми пам’ятаємо про Познань і Будапешт".

У 1995 році він писав про "Відкритого листа":

"Мене, як і майже усіх, разить мова тієї епохи, коли навіть відвертий бунт, наче середньовічна єресь, був назначений панівною ідеологією. Проте я знаю, що ревізіонізм є не лише частиною моєї особистої біографії, але й ланкою в нашій спільній історії. Спільній, тобто такій, що включає також і тих, хто не дав себе звести на манівці, але й не зміг висловити свою незгоду з комунізмом. Відомо, що традиційні антикомуністи не отримали суспільної трибуни в перше десятиліття після 1956 року. Це трапилося не тільки через нещодавні жорстокі репресії, але й унаслідок ідеологічної гегемонії комуністів. У інтелектуальному кліматі тих часів виклик отій гегемонії кидали переважно ревізіоністи".

Що тут додати? Це частина і моєї біографії – молодшого колеги двох старших друзів. Той молодший колега, бувало, сперечався з ними, часто споряджений багажем розмов із Яном Юзефом Ліпським та власним батьком, із головою, забитою есеями Лешека Колаковського та статтями із паризької "Kultury", але, попри все, я хотів іти разом із ними – і йшов разом із ними – усвідомлюючи, що то вони перейшли Рубікон, який відокремлював інтелектуальну незгоду від відкритої опозиції. Саме так воно й було – завдяки Яцекові та Каролю, "жереб було кинуто".

Той молодший колега запам’ятав іще одну дуже важливу річ – поставу двох старих друзів на слідстві та на процесі. На слідстві обидва мовчали, наче їм пороблено. На процесі – таємному за рішенням суду – поводилися так, що це стало зразком для майбутніх поколінь демократичної опозиції. Їх обвинуватили в "поширенні неправдивої інформації, спрямованої на повалення політичного та соціально-економічного ладу" в Польщі. То була ст. 23 Малого кримінального кодексу.

Модзелевський на процесі висміяв це звинувачення.

"Хибну інформацію, – казав він, – легко перевірити за допомогою об’єктивних критеріїв, які не викликають сумніву. Із точкою зору можна не погодитися, можна на неї нападати, протиставити їй іншу точку зору, але висновків дійти (...) не легко". "Ми, – вів далі він, – заарештовані, обвинувачені та віддані під суд за проголошення політичних поглядів, які суперечать офіційним, а не за будь-яке фальшування інформації". Конституція гарантує усім свободу слова. "Природним чином, – казав Модзелевський, – свобода слова не є свободою повторювання того, що каже уряд, а є свободою висловлення поглядів, які не збігаються з офіційними".

Анджей Фрішке, автор чудової роботи "Анатомія бунту", коментуючи ці слова Кароля Модзелевського, зауважив, що той поцілив "у сонячне сплетіння системи, показуючи, що обвинувачення та держава, яка за ним стоїть, не може посилатися на марксизм для захисту законності та класової слушності створеної системи, що вона спирається винятково на принцип насильства та свавільну оборону інтересів чинного апарату".

Варто, однак, додати, що автори "Відкритого листа", цієї "лебединої пісні" ревізіонізму, продемонстрували не лише велику мужність і чималу утопічну наївність. Вони також показали геніальну інтуїцію. У 1965 році вони передбачили бурю робітничих протестів. У грудні 1970 року, коли обидва сиділи у в’язниці, їхній прогноз виявився пророчо влучним.

Недоброзичливці називали його "червоним принцом" – дитям найвищої партійної номенклатури. А прецінь ні дата, ні місце народження зовсім не давали до того підстав – 1937 рік, Москва. Важко знайти гірший контекст. То був кошмарний рік в історії Совєтського Союзу. Тоді, в Москві, – казав Ілля Еренбурґ – "все було можливо, траплялося навіть таке, що когось не заарештували".

Біологічного батька Кароля заарештували саме тоді, і тоді ж ув’язнили другого чоловіка його матері – Зиґмунда Модзелевського. Зиґмунда звільнили через два роки, він воював у армії Берлінґа, а після війни був міністром закордонних справ. До смерті (у 1954 році) він належав до комуністичної номенклатури. У нього було багате минуле довоєнного комуніста, його дуже шанували в середовищі партійного керівництва. Його також шанували й поза цим середовищем. Із великою повагою про Зиґмунда Модзелевського – я це чув на власні вуха – відгукувалися і Антоній Слонімський, і Чеслав Мілош.

Світ прочиняв перед Каролем усі двері – він був дитям "червоної буржуазії". І ось "червоний принц", котрий жив у достатку в роки злиденної сталінської епохи, вихований у атмосфері комуністичної віри, став бунтівником, котрого вели в кайданках до зали суду.

Комунізм мав різні іпостасі. У нього була іпостась тупого послуху партії, іпостась жорстокого терору, іпостась засліпленої, фанатичної віри в доктрину. Але мав він також – повторю – іпостась нонконформізму та відваги, бунту та мрії.

Ті, кого виховували в атмосфері поваги до бунту та мрії, неминуче ставали на шлях опору диктатурі – навіть якщо це змушувало серця їхніх батьків перелякано калатати.

Кароль і Яцек вийшли з в’язниці в 1967 році – навесні (Яцек) і влітку (Кароль). Виявилося, що політичний краєвид змінився, студентське середовище було політизоване та симпатизувало опозиції. Польща тільки-но пережила гострий конфлікт між державою і Церквою. Підставою для конфлікту став лист польських єпископів до німецьких єпископів із пам’ятними словами про вибачення й прохання про вибачення. Варшавський університет був обурений реакцією партійного керівництва на виступ Лешека Колаковського з нагоди 10-ї річниці польського Жовтня. Колаковський та Кшиштоф Пом’ян, другий доповідач, були виключені з ПОРП, що у свою чергу призвело до численних протестів науковців і письменників, багато з яких також розлучилися з партією. Іншою подією стала публікація книжки Адама Шаффа "Марксизм і людський індивід", а відтак супутні дебати. Тоді дався взнаки глибокий розкол у т. зв. ідеологічному фронті партії. Ми всі відчували, що наближається момент політичної кризи. Кампанія у ЗМІ, яка супроводжувала "шестиденну війну" на Близькому Сході, а особливо промова Ґомулки, котрий назвав євреїв у Польщі потенційною "п’ятою колоною", свідчили про масштаб кризи.

Кароль і Яцек вийшли з в’язниці дещо іншими. Для нас, "командоси" – так нас називала партійно-ґебістська влада – вони були природними лідерами опозиційного середовища. Обидва поставилися до цього з певною обережністю. Особливо Кароль Модзелевський – я добре це пам’ятаю – вийшов із тюрми як "заслужений революціонер" і тепер відчував величезну відповідальність за долю своїх молодших друзів і послідовників.

Він пильно та стривожено спостерігав за політикою "закручування гайок", яку провадила влада. Він переконував нас бути поміркованими, попереджував про наслідки, малював чорні сценарії. Але він аж ніяк не відмовлявся від ангажованості. Він брав участь у протестах проти зняття зі сцени Національного театру "Дзядів" і в наших таємних дебатах, був автором багатьох гасел і листівок.

Він був далекий від ейфорії, добре знаючи, на що здатна влада. Проте Модзелевський розумів наші аргументи: у нас не було іншого вибору. Ми могли капітулювати і сховати під себе хвоста, або ж публічно відстоювати свою правоту. Рішення про скликання віча 8 березня 1968 року було не тільки актом оборони "Дзядів" Міцкевича, не тільки знаком солідарності з протестами польських письменників, не тільки гучним закликом до демократичних свобод – то була також форма нашої самооборони. Ми не хотіли чекати, аж нас – поодинці та нишком – виключать із університету беззаконним рішенням міністра Генрика Яблонського.

9 березня, пізно ввечері, я зустрів Кароля в камері тимчасового затримання в підвалі палацу Мостовських, де містилися комендатура варшавської поліції та арешт. Він сказав мені тоді з сумною посмішкою: "Ну що ж, Адасю, маємо оце виставу "Дзядів" на реальній національній сцені".

Наступного дня нас обох перевезли до в’язниці по вулиці Раковецькій. Наступні "березневі події" ми спостерігали вже крізь тюремні ґрати.

Проте для Кароля – як і для всіх нас – слідство, а пізніше й процес у справі відповідальності за ці "події" були формою участі в тому найбільшому протесті нашого покоління. Упродовж місяця було розгромлено студентський рух, який охопив було всю Польщу. Тепер настав час ламати ув’язнених.

Моделі були відомі та перевірені – сталінські процеси. Звичайно, то була мініатюра оригіналу – адже не було ні тортур, ні смертних вироків. Але філософія влади була незмінною – їй бракувало покарати обвинувачених кількома роками в’язниці. Затриманих слід було спершу принизити та обплювати, представити в очах суспільства негідниками, виключеними з національної спільноти. Вони також мусили – звісно ж – публічно визнати власну провину та прохати про пом’якшення покарання.

Іншими словами, ми мусили зректися гідності, знищити себе власними руками. Офіцери СБ багато зробили для того, щоб досягнути такого результату слідства та процесу. Вони вдавалися до підлих хитрощів і завбачливих провокацій, а також до відвертого антисемітизму. Але й тим разом найшла коса на камінь, тобто ґебня на Кароля і Яцека. Обидва знову були незламними. Підсадний агент, уміщений у камеру з Каролем, писав у звіті для офіцера СБ, що Модзелевський "є запальним противником Радянського Союзу", що "Чехословаччина стає на правильний шлях", а "наступною країною, яка піде цим шляхом, буде Польща". Важко знайти кращий доказ незламності духу – Кароль був "невиправним" злочинцем.

Під час процесу обидва – і Кароль, і Яцек – взяли на себе повну відповідальність за дії своїх молодших приятелів. Обидва "ризикували власною головою", були командирами, котрі не посилали вояків під кулі, а самі йшли в перших лавах. Той процес знову став війною сумлінь. Прокурор – милосердно не згадуватиму тут прізвища того мерзотника – називав дівоче прізвище матері Кароля, щоб довести його єврейське походження. Варто запам’ятати, як відповів на це Кароль Модзелевський.

"Яке значення, – запитував він, – має для судового процесу дівоче прізвище моєї матері? Тут, звісно, можливі різні інтерпретації. По-перше, чи має це будь-яке юридичне значення? Так, була така країна в Європі, де це мало юридичне значення, були в ній такі закони, але вони не діють на території Польської Народної Республіки. Немає такого закону в ПНР і не буде, щоб критерієм розмежування громадян було прізвище матері, бабусі, дідуся. (...) Уперше в житті я зустрівся з таким аргументом, тому відповім на нього, послуговуючись аргументом, якого досі ніколи не хотів уживати. Отож, ніхто з нас, тут присутніх, не мусить доводити своє польське походження. Кажуть про хліб, споживання якого пов’язує із вітчизною. Існує певний ґатунок хліба, який пов’язує особливо сильно: це, на мій погляд, тюремний хліб. Ми знаємо смак цього хліба. Ми його споживаємо вже четвертий рік поспіль, із невеликою перервою. Ми вдруге їмо його з власного свідомого вибору. Оце наше посвідчення, якому не рівня жодне службове посвідчення жодної державної установи".

Обидва вийшли з в’язниці восени 1971 року. Після березневих чисток, після інтервенції в Чехословаччині, після еміграції багатьох друзів, зрештою – після повстання робітників на узбережжі, яке змело зі сцени команду Ґомулки, Польща стала іншою країною. До влади прийшов Едвард Ґерек. Мочар – символ березневих мерзотників, опинився на узбіччі. Змінилася мова влади, а замість погроз залунали обіцянки. Опозиція виявилася розбитою. І далі існувало середовище, але не існувало жодних форм активної дії. Інтелігенція зализувала рани після березневих подій 1968 року, суспільство тішилося Ґереківським "оновленням"; керівників страйку у грудні 1970 року поступово усували. Ми, "командос" березневих подій, вийшовши із в’язниці, намагалися заробити на прожиття, поверталися до перерваного навчання, обережно намагалися конспірувати. Ми поширювали емігрантські видання, переправили контрабандою до паризької "Kultury" магнітофонний запис зустрічі Ґерека з робітниками Щецинської корабельні. Того було не так багато, проте ніхто більшого від нас і не сподівався.

Кароль і Яцек не мали в собі нічого від ветеранів. Вони не любили спогадів, були людьми діла. Коли зникла потреба в політичній активності, вони вирішили, що їхня справа – писати. Кароль узявся писати про історію.

Тоді я гадав, може й несправедливо, що Каролеві просто набридло щодня очікувати візиту ґебні, набридли регулярні обшуки та затримання, набрид постійний ризик провести наступні роки в тюрмі. Тепер він хоче жити нормальним життям і займатися науковою роботою.

Я також був переконаний, що ніхто не має права дорікати цим Каролю; пам’ятаю доволі різку суперечку з Єжи Ґедройцем після якоїсь немудрої замітки про Кароля в "Kulturze".

У той час Польща безперервно змінювалася. Зазнали краху сподівання, пов’язані з політикою команди Ґерека. У червні 1976 року відбулися робітничі протести проти підвищення цін, на які влада відповіла репресіями. Постав Комітет оборони робітників. Польща знову міняла шкуру.

На ці події обидва приятелі реагували по-різному. Яцек Куронь був активним організатором акцій протесту проти ухвалення нової Конституції та проти антиробітничих репресій після червня 1976 року. Він був, зрештою, найважливішим членом КОР. Кароль Модзелевський зафіксував у ті часи власну присутність у публічному житті голосним відкритим листом до Едварда Ґерека.

Лист Кароля Модзелевського до Ґерека відрізнявся від інших документів того часу політичним реалізмом – те, що він пропонував, не було мрійливим максималізмом. Він зумів аргументувати свою поставу мовою, зрозумілою для правлячої номенклатури, ця мова могла би стати мовою діалогу влади із суспільством. Раніше ніхто подібних пропозицій не формулював.

Отож, Модзелевський запропонував поширити межі громадянських свобод, ширше користуватися порадами експертних рад, але насамперед – провести тривалий діалог із автентичними представниками робітничих колективів. Цьому мала служити автономізація профспілок у їхній ролі захисників інтересів трудящих. Для цього необхідна дискусія та критика, а також "зміна практики виборів".

Ці міркування супроводжувалися конкретними пропозиціями щодо інституційних змін. Текст було витримано в діловому, переконливому тоні, назначеному доброзичливістю. Але за пропозиціями йшло застереження, що "внутрішніх сил влади не вистачить для силового вирішення конфлікту з усім суспільством".

Едвард Ґерек не відреагував на лист Модзелевського.

Лист Модзелевського до Ґерека викликав чимало коментарів.

Яцек Куронь – я добре це пам’ятаю – сказав: "Кароль пояснює їм, що вони повинні зробити, а я пояснюю їм, що їх змусять зробити". Інші "корівці" повторювали, що минувся вже час суплік до влади, що настала пора жорстких вимог і творення доконаних фактів. Особисто я гадав, що у принципі рацію мали "корівці". Адже саме вони творили нову мову сучасності. З одного боку, вже не підпалювали парткомів, а засновували власні, з іншого боку, у влади вже не просили дозволу на видання незалежного часопису, натомість творили такий часопис і поширювали його поза межами контролю цензури.

Водночас – і в цьому я вбачав велику вагу листа Кароля Модзелевського до Ґерека – годі було міркувати реалістично та далекоглядно про зміни та реформи, не міркуючи водночас про діалог між владою та суспільством. Кароль Модзелевський запропонував мову для такого діалогу. То була вже не мова революціонера, котрий міряє силу намірами, а мова реформатора, котрий міряє наміри наявними можливостями.

"КОРівці" твердили, що то була мова супліки до влади – мова вчорашнього дня, я ж дотримувався думки, що, застерігаючи від політики репресій та демонструючи їх можливі наслідки, Модзелевський був абсолютно сучасним. Ба більше, Кароль Модзелевський сформулював мову прийдешнього, часу переговорів організованого суспільства з комуністичною владою, часу страйків серпня 1980 року та ґданських угод, часу "Солідарності".

Повстання спалахнуло в серпні 1980 року й закінчилося відомими ґданським компромісом. Кароль Модзелевський від самого початку включився в рух "Солідарності". То були 16 місяців дії, а потім 30 місяців ув’язнення. Оті місяці він визнав "найважливішим періодом" свого життя. Він був, безумовно, однією з найвиразніших особистостей цього руху. І одним із найцікавіших інтелектуалів "Солідарності".

Модзелевський від самого початку (від вересня 1980 року) чітко усвідомлював: щоб досягати компромісів, профспілка мусить бути сильною. Тому це повинна бути загальнонаціональна спілка, а не багато регіональних спілок, вона повинна мати одну штаб-квартиру та єдине керівництво. Тільки в такому разі можна уникнути маніпулювання, чвар, роздроблення профспілкового руху зсередини. Тільки міжрегіональна солідарність дасть профспілці силу – тому й спілка повинна називатися "Солідарністю".

Про цю філософію Модзелевський гостро посперечався ще у вересні 1980 року в Ґданську. І переміг у суперечці з легендарними лідерами страйку на корабельні та їхніми радниками.

Тому "Солідарність" була потужною. Однак цією потугою слід було користуватися мудро й обережно. Саме тому – від самого початку – Модзелевський застерігав від емоційного радикалізму, а ще більше – від демагогічного пустослів’я.

Упродовж тих місяців, коли тривав карнавал "Солідарності", Кароль Модзелевський був – я відтворюю тогочасне враження – особливим різновидом радикала. Він був радикалом мудрим і відповідальним, можна б сказати – радикалом обережним і поміркованим, вільним від агресивного засліплення та прагнення до конфронтації.

Радикалізм Кароля Модзелевського полягав у переконанні, що влада повинна усвідомлювати силу "Солідарності", адже комуністи рахуються лише із силою. Він розумів, що саме лишень виникнення "Солідарності" деконструювало комуністичну державу та заблокувало її нормальне функціонування. Механізми цієї держави, випробувані за умов диктатури, виявилися марними, коли громадськість – завдяки "Солідарності" – заговорила власним голосом. Звідси потреба реформи держави, яка б дозволила їй функціонувати за нових обставин. Звідси також як необхідна умова – інституціоналізація діалогу через робітниче й територіальне самоврядування.

Модзелевський був політиком жорсткого реалізму, але він був також людиною принципів і вартостей. Він був переконаний, що "Солідарність" тільки тоді буде випромінювати демократичні вартості, якщо сама їх поважатиме.

"Солідарність" була для нього великою вартістю: вона поєднувала в собі турботу про робітничі інтереси, польські національні інтереси, справу свободи. Цією занепокоєністю – і пристрастю до солідарності – він ділився з Яцеком Куронем. В епоху "Солідарності" знову перетнулися їхні шляхи – обидва брали участь у "Солідарності" від щирого серця.

Вони не були наївними, вони обидва знали, що відчай і розпач є лихими порадниками. Тому до самого завершення епохи "Солідарності" – маючи виразне усвідомлення, що Польща стоїть перед вибором між компромісом і багнетом – вони шукали компромісу, залишаючись вірними надії. Коли генерали обрали багнет, вони – ув’язнені та безсилі – залишалися вірними надії. Вони вперто вірили, що нерозумно жити без надії.

Реконструкція політичного мислення Кароля Модзелевського вказує, що він не заступив аналітичного розмислу риторикою морального обурення – багато з нас зазвичай чинили саме так. Модзелевський писав так, наче казав нам: я з вами, але не в абсурді. Існує межа здорового глузду – не переступайте її!

Ми йшли на червневі вибори, усвідомлюючи ризик, проте окрилені шансом для Польщі. 5 червня ми пережили шок тотальної перемоги. У мене було тоді відчуття, що шляхи двох друзів – Яцека і Кароля – знову перетнулися на спільній автостраді до свободи. Якщо це і так – то на дуже короткий час. Незабаром стала очевидною фундаментальна відмінність їхніх поглядів.

6 липня Кароль Модзелевський піддав критиці ідею перейняти табором "Солідарності" посаду прем’єр-міністра та сформувати уряд. Цю ідею ми публічно сформулювали спільно з Яцеком Куронем; Яцек на засіданні громадянського парламентського клубу (ГПК), а я – на сторінках "Gazety Wyborczej".

Модзелевський із властивою йому залізною логікою доводив, що, по-перше, МЗС, міністерство оборони та МВС мають залишитися в руках комуністів і то тих, хто має підтримку війська та не викликає підозр у Варшавському договорі. По-друге, такий уряд мав би ґрунтуватися на парламентській більшості, отож, від запропонованої генералом Ярузельським "великої коаліції" відрізнявся б тільки тим, що "Солідарність" отримала би посаду прем’єр-міністра, а не віце-прем’єра та трохи більше міністерських тек. "Проте ця різниця є радше кількісною, а не якісною". По-третє, вручення теки прем’єр-міністра політикові "Солідарності" не змінить ставлення апарату влади до міністрів опозиції: "Ми б фактично нічим не керували, проте за все відповідали". "За цих умов, – доводив Модзелевський, – "послух" державного апарату "нашому" прем’єрові може гарантувати тільки "їхній" президент. Проте це означає, що (...) він зосередить у своїх руках усі нитки виконавчої влади. Прем’єр і міністри правитимуть тією мірою, якою президент завдяки втручанню його підлеглих забезпечуватиме втілення рішень уряду. Рада міністрів матиме владу за концесією, а то й узагалі примарну, водночас несучи необмежену відповідальність за наслідки економічної катастрофи, зумовленої діями її попередників".

Усе це разом нагадувало Модзелевськову "вирішення задачі про квадратуру кола".

Рішення Леха Валенси, котрий підтримав таке розв’язання, було чимось більшим, ніж примхою монарха, то було надзвичайно влучне схоплення шансу історичного моменту. У ньому була інша логіка, ніж наявна в аргументах Модзелевського, але цієї логіки не могло заперечити жодне голосування в жодному ГПК. І не заперечило: коли Лех Валенса висунув на посаду прем’єр-міністра кандидатуру Тадеуша Мазовецького, весь ГПК підтримав його.

Мені тодішня Каролева помилка вказала шлях до зрозуміння дуже важливої істини – жива історія не бажає слухатися правил логіки.

Уряд Мазовецького був знаком перелому. То не було просте втілення НСПС "Солідарність" – бо й не могло бути, як не могло воно бути втіленням ГПК. То був уряд знищення комуністичної системи і "початку устроєвої трансформації".

Кароль Модзелевський мав рацію, коли писав, що своєрідна психологія воєнного стану змінили "Солідарність". Та психологія війни, "із властивим їй чорно-білим баченням світу, зумовила, що діячі підпільної профспілки були схильні визнати метою своєї боротьби знищення ворога, повалення "комуни", а не захист життєвих інтересів трудящих".

Політика "шокової терапії" Лешека Бальцеровича жахала. То був справжній землетрус – не тільки для Кароля Модзелевського, а й для всіх нас, людей "Солідарності". Однак ми реагували по-різному.

Яцек Куронь – не без критичної дистанції – підтримав цю політику, підтримав цю політику і я. Кароль Модзелевський був її послідовним критиком від самого початку. Він вбачав у цій політиці шлях до катастрофи – економічної та соціальної, вбачав у ній джерело потенційної авторитаризму.

Іншими словами – між істориком і політиком є щось спільного, але варто погодитися із професором Модзелевським, що "історіографія не відкриває гаданих законів соціального розвитку і не постачає рецептів для політичної практики. Історика поєднує з політиком усвідомлення, що розуміння світу залежить від їхньої системи вартостей".

У роки існування ПНР Кароль Модзелевський вбачав сутність соціальної структури у фундаментальному конфлікті між центральною політичною бюрократією, пізніше названою номенклатурою, та робітничим класом, чи пізніше – практично всім суспільством, організованим у "Солідарність". Цей образ, звісно, змінився після 1989 року. Він заявив тоді, що "переможці трактують Польщу як трофей", що вони творять "республіку друзяк", "будучи твердо переконані у своїй вищості над пересічним громадянином". Він вважав, що "рветься якір, який стримує політичну еліту від покидання власної соціальної бази, або навіть дій на шкоду цій базі". Він попереджав: "Уразливість обманутих і розчарованих людей до ксенофобії є наслідком політики, яка їх деградує, позбавляє елементарного почуття безпеки та надії на майбутнє, і нічого їм не може запропонувати".

Отож, центральним конфліктом у Польщі після 1989 року є конфлікт нових еліт із "людьми, викинутими реформами за борт", людьми, позбавленими роботи, пільг, перспективи на майбутнє: "Народну Польщу відокремлює від освіченої Польщі жорсткий комунікаційний бар’єр, крізь який ані в один, ані в інший бік не проникають оцінки, аргументи, інформація. Ми маємо справу із розпадом суспільства на дві частини, чужі навзаєм".

Яцек Куронь ревниво писав, що Кароль Модзелевський говорить, думає і пише з "переконливою, точною логікою": "Він має розум, який є найдосконалішою з-поміж знаних мені аналітичних машин. Коли він береться висновувати, то працює бездоганно". Натомість Кароль писав, що, хоча його вважають людиною, котра керується розумом, а не емоціями, проте його вибір вартостей завжди залишається ірраціональним, "залежить від складної сфери почуттів".

А мені так кортить спитати: про яку Польщу мріє цей історик і пристрасний, цей політик випадкових пристрастей? У якій Польщі він хотів би жити?

Утім, простіше відповісти на це запитання через заперечення – в якій Польщі йому б не хотілося жити?

Отож, по-перше, йому б не хотілося жити в Польщі "значної соціальної нерівності; у Польщі, де безроздільно панує ринкова економіка", "позбавлена людського обличчя". Йому б не хотілося жити в Польщі, яка відмовляється від турботи про убогих, принижених, виключених. Йому б не хотілося жити в Польщі, яка відмовилася від етичних принципів солідарності.

По-друге, йому б не хотілося Польщі, де панував би автократизм, у тому числі в постаті диктату "освічених" реформаторів. Йому б не хотілося жити в Польщі, де громадяни позбавлені суб’єктності.

По-третє, йому б не хотілося жити в Польщі, заснованій на відчуженні та дискримінації національних меншин і релігійних груп. Йому б не хотілося Польщі, заснованої на філософії мстивої помсти будь-кому; Польщі, яка не спільна для усіх, Польщі не для кожного, а тільки для обраних.

По-четверте, йому б не хотілося Польщі, побудованої на ворожості до інших націй, особливо до сусідів. Йому б не хотілося Польщі, яка культивує комплекси, ресентименти й міфи.

Пишучи в 2000 році про історичну роль Єжи Ґедройця, він підкреслював важливість терплячої праці задля переконування поляків, що їм слід відмовитися від Вільна та Львова, але не в ім’я належності цих теренів до Совєтського Союзу, а в ім’я вільних Литви та України, тимчасом як "заперечення поляками виправданих українських, литовських і білоруських прагнень служить лише розбрату між поневоленими націями та зміцненню імперії".

По-п’яте, Модзелевському не хотілося би Польщі, опанованої демагогією та популізмом; Польщі, не здатної до ретельних і відповідальних суперечок. Йому б не хотілося Польщі, яка би змушувала всіх до одностайності, зневажаючи різноманіття, плюралізм, багатство культурних зразків. Йому б не хотілося Польщі, яка відмовляється від спроб зрозуміти власну – красиву, проте складну – історію; Польщі, яка не має ні бажання, ні відваги поглянути на темні частини своєї спадщини. Йому б не хотілося Польщі, яка відкидає власні авторитети, адже саме вони збагачували її – як писав Модзелевський – "цілющим імпульсом хуліганства". Класику жанру такої постави він вбачав у Лешеку Колаковському, мабуть, найвидатнішому з польських гуманітаріїв ХХ століття.

По-шосте, йому б не хотілося жити в Польщі персональних чисток, здійснюваних на підставі політичної належності. Один із проектів закону про люстрацію – а їх було чимало – передбачав, що без сертифікату невинності, посвідченого Інститутом національної пам’яті, ніхто не зможе посісти важливих посад у державному управлінні, науці та культурі. Кароль саркастично прокоментував цю ідею.

"Уявіть собі, – писав він, – що Лешек Колаковський забажав би повернутися до Польщі та обійняти завідування кафедрою, звідки колись вигнали його Ґомулка й Мочар. Цього не допустить Сенат Речі Посполитої, адже проф. Колаковський був свого часу лектором ЦК ПОРП (у термінології проекту – "політичним працівником інстанції"). Ганебний стовп нетерпляче очікує на професора. От лиш, чия то буде ганьба – Лешека Колаковського, чи наша?"

По-сьоме, йому не хотілося жити в Польщі "холодної релігійної війни". Він побоювався такого повороту справ. Чи можна змусити дотримуватися моральних норм, проголошуваних Церквою, за допомогою державного примусу, якщо наука Церкви виявилася безсилою?

Урешті, по-восьме, він не хотів би жити в Польщі, яка раз і назавжди "розкололася" на "освічену" та "простолюдну", на "клерикальну" та "антиклерикальну", на посткомуністичну та постсолідарностеву, він не хотів би жити в Польщі, громадяни якої не можуть і не хочуть розмовляти навзаєм.

А в якій Польщі хотів би жити Кароль Модзелевський? Гадаю, що в Польщі "гостинній". Він цитує у своїй чудовій книжці про "варварську Європу" слова Адама, каноніка з Бремена, на тему шведів. "Шведам не бракує жодних багатств, не мають вони тільки отієї пихи, якою ми так (...) величаємося. Адже всі речі марнотні (...) мають вони ні за що. (...) Немає для них більшого сорому, ніж відмовити в гостинності подорожньому. Ревно змагаються вони між собою за те, хто більше гідний прийняти гостя, даючи йому все, чого вимагає ґречність, аж поки він не захоче залишитися тут, і завзято ведуть його в наступні палати до своїх друзів. (...) Сповідників істинної віри, якщо вони доброчесні, мудрі та гідні, вони оточують такою любов’ю, що не боронять єпископам приходити на віча людності. (...) Там, отож, добровільно часто слухають вони про Христа й християнську релігію. І може легко вдалося б їх навернути словом у нашу віру, коли б не лихі вчителі, котрі не Ісуса Христа, а власну шукають вигоду, ображаючи тих, кого можна спасти".

Так сказав канонік із Бремена. Хіба це не красиво? Хіба не варто, Каролю, іноді помріяти про таку гостинну Польщу?

Бодай на мить...

Використані книжки: