Сторони трикутника

распечатать

Ми пубікуємо статтю зі збірки "Полін. Дослідження історії та культури євреїв Східної Європи". За редакцією Ентоні Полонськи. (К.: Дух і Літера, 2011).

Це видання є збіркою вибраних статей із часопису «Полін: дослідження польського єврейства» за 1999 - 2004 роки. Українською було перекладено статті, присвячені історії євреїв на нинішніх українських територіях, й зокрема, галицьких євреїв, дослідження мови та літератури їдиш, а також низка статей з історії єврейської освіти, книгодруку та архітектури.

Коронна земля Австрійської імперії Галичина має не найкращу репутацію в літературі. У знаменитому романі Ярослава Гашека "Пригоди бравого вояка Швейка" генерал-майор Шварценберґ "страждав на манію відправляти офіцерів у найбільш неприємні місця. За найменшої провини офіцер одразу прощався зі своїм гарнізоном і опинявся на шляху... до якого-небудь вогкого, забутого Богом аванпосту у сльотавих нетрях Галичини".

Можливо, Галичина й була малоприємним, але не малозначущим місцем на сході Центральної Європи. З територією, що становила майже 80.000 квадратних кілометрів і чисельністю населення, що перевищувала 8 мільйонів в 1914 році, Галичина була найбільшою провінцією серед земель і королівств, представлених у Райхсраті. Галичина одержала свою назву від середньовічного українського Галицького князівства, що розташовувалося на півночі від Карпатських гір у західних межах Київської Русі. Австрія здобула цю територію в результаті першого поділу Польщі 1772 року. Австрійська коронна земля вміщувала не лише більшу частину давньої Галицької Русі, але також і ряд етнічних польських територій, які не мали жодного відношення до середньовічної Галичини. В австрійській Галичині поляки та українці становили понад 40% населення кожен, і євреї – більше 10% (див. таблиці 1-3). Також у коронній землі проживали нечисленні німецькі меншини, і, історично, вірменська меншина, що до ХІХ століття більш-менш асимілювалася з польським населенням. У східній Галичині, територія якої більшою мірою відповідала середньовічній Галичині, українці становили 65% населення, поляки – 20%, і євреї значно більше 10%.

Надалі я стисло описую відносини між трьома основними народами, що населяли австрійську Галичину – поляками, українцями і євреями – приділяючи особливу увагу соціальним, політичним, релігійним і культурним аспектам цих відносин. Дана стаття не є екскурсом ні в історію Галичини під владою Австро-Угорщини, ні в історію будь-якого із цих трьох народів; дослідження строго зведене до проблеми міжнаціональних відносин, найбільш важливі аспекти яких – галицька, польська, українська і єврейська історія, як правило, не зачіпала. У позначених рамках я сподіваюся представити якомога більш повний і збалансований аналіз "галицького трикутника".

Суспільство та економіка

Галичина належить до того цікавого пояса, що простягається від Литви до Трансильванії і складається зі східних меж Польщі до 1772 року й Угорщини до 1918, де традиційно існував сильний взаємозв’язок між національною приналежністю й положенням у соціально-економічній структурі. Це також була зона, де кріпацтво було найважливішим чинником, що формує людське оточення, найбільш очевидно – систему соціального поділу, але також і глибинні структури психології, культури й політики даного регіону.

Шляхецький стан Галичини складали поляки. Вони володіли більшістю земель по всій провінції, ділячи з євреями лише малу частку до початку ХХ століття. Із трьох основних народів, що населяли Галичину, поляки завжди мали найбільший політичний вплив і найбільш агресивну культуру. Однак існувало також і значне польське селянське населення, сконцентроване в основному на західній Галичині; крім того поляки населяли міста й містечка західної та найбільші міста східної Галичини; польське міське населення складалося з ремісників, купців, службовців і представників вільних професій. Українці були переважно селянським народом з тонким прошарком духівництва й (до 1840-х рр.) світської інтелігенції. Євреї, що не були ані поміщиками, ані селянами, займали проміжні позиції у феодальній економіці, проміжне положення між паном і кріпаком, так само як і у грошовій економіці, що залишалася малозначущою до 1860-х [1] (див. таблиці 4 й 5 [2]).

Разом із тим, що ці три народи належали до різних соціальноекономічних груп з різними культурними рівнями й інтересами, їхні взаємозв’язки не обмежувалися простими розбіжностями. Це були антагоністичні групи, економічні інтереси яких найчастіше вступали у конфлікт. Основна вісь таких протиріч пролягала у відносинах між поміщиками й селянами. Польський варіант кріпацтва, що існував на Галичині до 1848 року, ґрунтувався на примусі селянства до несення трудової повинності. Як і будь-яка інша система примусової праці, він припускав застосування насильства щодо працівників і викликав у селянському середовищі сильну ворожість до поміщицького стану [3]. Землевласники, зі свого боку, створили для себе образ селянства як грубої, неосвіченої череди. Емоційна енергія, породжена в цю епоху, мабуть, накопичувалася й наростала подібно до снігового кому, щоб вивільнитися сплесками жорстоких хвилювань протягом наступного сторіччя. Навіть після 1848 року конфлікт між поміщиками й селянами повністю не припинився. Сеньйори (феодали) і їхні колишні кріпаки протягом п’ятдесяти років запекло боролися за володіння лісами й пасовищами, і до самого розпаду імперії селяни продовжували відчувати себе ніби під батогом, працюючи на земельних угіддях своїх колишніх панів за зарплату.

Напруга між поміщиками й селянами накопичувалася, переважно, в польсько-українських відносинах [4]. Крім того, що польський маєток протистояв українській хаті [5], український націоналізм такою мірою сягав соціальних протиріч, якою польський націоналізм сягти не міг. З погляду польського національного руху, антипатія між шляхтою і простим народом була перешкодою, навіть трагедією. Це стало особливо помітним із повстанням, що спалахнуло на східній Галичині 1846 року. По один бік стояв цвіт польської шляхти, готовий звільнити своїх кріпаків й об'єднатися з ними в ім'я загальної боротьби проти національного гноблення; по інший бік були обурені й мінливі польські селяни, які застосовували жорстоке насильство щодо своїх класових гнобителів, своїх потенційних визволителів, братів-шляхтичів. Для сучасних польських патріотів було настільки важко прийняти цей факт, що вони вигадали легенди, що виправдують це явище: вони обвинувачували зовнішні сили – Меттерніха та його агентів – у підбуренні селян; багато хто також стверджував, що селяни, які нападали на шляхту, насправді були не поляками, а українцями [6]. В українській національній міфології, натомість, селянські повстання звеличувалися. Національний поет Тарас Шевченко навіть прославляв жорстокість гайдамаків, селянських і козацьких заколотників, які влаштовували масову різанину польських шляхтичів у XVIII ст., так само, як і соціальні бандити, які продовжували робити це у ХІХ ст. (наприклад, у поемі Шевченка "Варнак") [7]. Від самого початку, від 1848 року, українські політичні лідери без вагань приєднали українське селянство з його невдоволенням і соціальноекономічними прагненнями до національного руху. З благословення своїх національних лідерів, щороку в травні українські селяни Галичини (але не їхні польські колеги) урочисто святкували річницю свого визволення від кріпацтва; фактично кожне українське село на східній Галичині демонстративно встановлювало хрест на згадку про звільнення. Кривава сорочка кріпацтва не йшла з пам’яті на українській Галичині більшою мірою, ніж на польській.

Ворожість селянства до феодального маєтку зачіпала також і євреїв, оскільки вони іноді управляли маєтками або орендували їх у шляхти, а наприкінці ХІХ століття навіть стали їх купувати [8]. Незважаючи на те, що не більш ніж кілька тисяч євреїв орендувало або володіло маєтками наприкінці ХІХ і початку ХХ століть [9] селяни чітко ідентифікували євреїв з маєтком [10].

Єврейський трактирник, відомий майже в кожному селі Галичини, джерело й об’єкт стереотипів, став об’єктом глибокої ворожості. Оскільки трактирники повинні були одержувати в маєтку дозвіл на постачання спиртних напоїв, вони діяли й сприймалися як агенти землевласника. Польське й українське духівництво, а пізніше популістські й націоналістичні активісти, обвинувачували їх у деморалізації, і антиалкогольні кампанії найчастіше набирали антиєврейської спрямованості. Ба більше, трактирники за своєю основною роллю, так само як і при додаткових можливостях (як лихварі або крамарі) являли собою нову грошову економіку, яка змінювала село, створюючи і нові можливості, й безладдя.

Ця нова грошова економіка, що набирала сили після 1860-х, загострила соціально-економічну напругу між євреями з одного боку й поляками та українцями – з іншого. У цьому процесі було два аспекти. По-перше, євреї були провідними представниками грошової економіки на Галичині, як у її відносно нейтральному прояві (такому як торгівля), так і в тому, до якого селянство ставилося негативно (такому як лихварство, що вело до селянських боргів і втрати землі) [11]. По-друге, за часів кріпацтва поляки й українці ніколи не були економічними конкурентами євреїв, оскільки відповідні позиції в економіці були строго визначені й розмежовані; однак наприкінці ХІХ – початку ХХ століть суперництво розросталося, особливо з відколи поляки й українці зайнялися торгівлею. Неєврейські крамарі волали до національної солідарності для залучення покупців і часто спонукали до бойкоту підприємств, що належали євреям.

І український, і польський національні рухи розпалювали соціально-економічну ворожнечу щодо євреїв. Особливо поляки були схильні вважати, що євреї, як орендарі маєтків, лихварі і трактирники могли прекрасно відігравати роль козлів відпущення. Антагонізм польських селян, що у протилежному випадку міг би бути спрямований на польську шляхту, яка володіла землею, міг звернутися на них, і в такий спосіб формування єдиної польської нації могло бути відкладене.

Зі свого боку євреї сформували у своїх головах стереотип "грубого й тупого селянина, вартого презирства" [12] і страху, і стосувався цей стереотип переважно селянського народу Галичини – українців.

Політика

Першим народом, що у Галичині думав і діяв політично, були поляки. Їхня політика складалася зі спроб відновити польську державність, спочатку за допомогою альянсу з Наполеоном, а потім, в 1830-х і 1840-х, за допомогою ряду підпільних повстанських організацій. Діяльність поляків, і особливо їх таємних товариств 1830-х, вплинула на український рух, що зароджувався у Львові, "Руська Трійця" [13]

Від середини ХІХ століття, з революцією 1848-49 рр. і настанням конституційної ери в 1860-х, всі три народи були утягнені в політику. В ході революції 1848-49 поляки, за винятком селянства, поєднували себе з революційними силами Європи й імперії. Хоча вони співчували угорському повстанню, свіжий приклад подій 1846 р. прищепив їм обережність. Вони сформували Народну Раду, покликану представляти населення Галичини, але виявили, що їхні плани зруйновані конкуруючим представницьким органом, Головною Руською Радою, заснованою українцями й підтриманою рядом діячів австрійського уряду. В ході революції українці сформулювали свої перші політичні вимоги, поділ Галичини на окремі східну й західну провінції, у яких, відповідно, будуть домінувати українці й поляки. Головна Руська Рада зібрала сотні тисяч підписів під петицією на підтримку поділу Галичини, переслідувала українські політичні й соціально-економічні цілі в австрійському парламенті й залучала суспільну думку. Поляки були щиро здивовані політичною силою українського руху, що до 1848 року був маргінальним і переважно культурницьким, і розцінювали це вторгнення на політичну сцену як наслідок втручання реакційних австрійських політиків. Побутувала думка, що граф Франц Штадіон вигадав русинську національність, діючи у традиціях австрійської політики розділяти й панувати. Однак, насправді хоча український рух у 1848-49 рр. і користувався заступництвом імперської влади, не він був джерелом сили, що настільки вражала сучасників. Нещодавно звільнені селяни сприймали польську Народну Раду як установу лендлордів, а Головну Руську Раду як свою власну. Українське керівництво інстинктивно й розсудливо підтримувало устремління селян, особливо їхньої претензії на більшу частину лісів і пасовищ, право власності на які було спірним. З погляду загальноєвропейської й габсбурзької політики, український рух був контрреволюційним, однак з погляду конкретної ситуації на сході Центральної Європи він мав найрадикальнішу соціально-економічну програму. Саме в ході революції народився образ "вірних Габсбурґам" (Habsburgtreu) українців, тирольців сходу. Однак така репутація була продуктом специфічного переплетення інтересів, вона виникла під час революції, і пізніше майже не мала політичного значення.

Політика як така припинилася після придушення революції, поки поразки 1859 й 1866 рр. не змусили Австрію реформувати свою політичну структуру. В ході конституційних дебатів 1860-х років вийшов на поверхню українсько-польський конфлікт 1848 р. Українці, як і раніше, виступали за поділ Галичини й бачили в німецьких централістах своїх природних союзників. Польські демократи хотіли, щоб ця величезна провінція користувалася офіційною автономією уздовж кордонів угорського королівства, й де б існувала польська політична гегемонія. До кінця 1860-х слідом за демонстраціями, організованими демократами й після виникнення нової ініціативної і консервативної польської партії, Станьчиків, Габсбурґи врегулювали питання про статус Галичини; вона повинна була стати єдиною провінцією, що користується широкою, але неофіційною автономією під надійним контролем польської знаті. Позиція Відня була зрозуміла: польська шляхта становила єдиний стан на Галичині, що мав необхідні культурні й матеріальні передумови для здійснення владних повноважень. Однак українські політичні лідери відчули себе жертвами цих рішень, особливо в світлі їхньої лояльності до династії під час недавньої революції, багато хто тепер став розраховувати на те, що Росія буде відстоювати їхні інтереси. Русофільська тенденція переважала в українській політиці з 1860-х по 1880-і й серед інших її ознак була безкомпромісна ворожість до всього польського.

Поляки, зі свого боку, звернули проросійські симпатії української інтелігенції, як їм здавалося, на свою користь. З погіршенням австрійсько-російських відносин в 1870-х – 1880-х, польські політичні лідери вказували на українців-русофілів як на небезпечно нелояльний елемент в особливо вразливому місці розташування – поруч із російським кордоном. Вони намагалися переконати Відень у тому, що вони, поляки – єдиний надійний елемент у коронній землі, й у тому, що колишні тирольці сходу стали віроломними іредентистами. У 1880-х польська влада на Галичині вела наступ на українське русофільство; в одному лише 1882 році переслідували в судовому порядку головних русофілів за обвинуваченням у державній зраді й очистили від підозрюваних у русофільстві українське вище духівництво.

Гоніння на русофілів прискорили появу іншого українського політичного руху – народовства. Новий рух не мав жодних симпатій до Росії, виступаючи за ідею повної незалежності українського народу, і завзято й ефективно трудився над тим, щоб знайти міцний фундамент у селянському середовищі. Цей динамічний рух став домінуючим в українській політиці Галичини наприкінці 1880-х і залишався таким до розпаду імперії й після нього. Хоча спочатку народовство не було таким фанатично антипольським як русофільство, консервативна шляхта східної Галичини, подоляни, бачили в ньому приховану загрозу. До початку 1890-х впливові подоляни вже вирішили, що русофільський рух, який слабшав, був меншим із двох зол, і галицькі намісники Леон Пінінський (1898-1903) і Анджей Потоцький (1903-8) свідомо підтримали русофілів, аби належним чином протистояти зростаючому українському руху народовців [14].

Виникнення народовства означало поширення української національної ідеї й політичної самосвідомості в широких масах населення східної Галичини. Однак аналогічний процес відбувався й у польському суспільстві. До кінця 1880-х польська політика Галичини була більшою мірою монополізована двома консервативними шляхетськими партіями, станьчиками із центром у Кракові, й подолянами із центром у Львові. Демократи, що відігравали помітну роль у 1848-49 й у 1860-х, були відсунуті на другий план політичного життя Галичини. Наприкінці 1880-х, однак, виник польський народницький популістський рух, натхненний емігрантом з Конгресу королівства, Болеславом Вислоухом. У 1890 в польському середовищі виникла соціально-демократична партія. Галицькі соціал-демократи були ідеологічно близькі до крила Польської Соціалістичної Партії Пілсудського, тобто сполучали соціалізм і польський націоналізм. В 1905 праве крило польських націоналістів заснувало НаціональноДемократичну Партію, що користувалась особливою популярністю серед польської меншини східної Галичини. Якщо коротко, польський націоналізм і політична самосвідомість стала пронизувати нові прошарки польського суспільства, нижче знаті й інтелігенції.

До початку століття й українська, і польська громадськість на Галичині складалася з мобілізованих, політизованих націй, у результаті чого національні протиріччя стали більше інтенсивними. Українці підвищили свої вимоги: вони хотіли не просто розділу Галичини, але за можливості незалежної державності [15]; подібно до чехів, вони вимагали свого власного університету і столиці їхньої провінції; також вони наполягали на пропорційному представництві в парламенті й місцевому законодавчому органі. Польські політичні партії майже всіх спрямувань відчували, що українці заходили занадто далеко й занадто швидко, й щосили трималися за те, чим поляки традиційно володіли, їх стан володіння (stan posiadania). Із другої половини 1890-х і надалі польсько-український конфлікт на Галичині перейшов у стадію спорадичного насильства: постріл в українського письменника Івана Франко, вбивство українських селян під час виборів, вчинення масових заворушень і стрілянина в університеті, й убивство намісника Потоцького в 1908 році українським студентом. Й українські, і польські політичні партії, ліві більшою мірою, ніж праві, проводили військове виховання молоді й готували кадри, які будуть протистояти одне одному на польськоукраїнській війні, що повинна була спалахнути у 1918 р. в тижні розпаду Австро-Угорщини.

Хоча конфлікт переважав у польсько-українських політичних відносинах на Галичині, було також і кілька моментів компромісу. Приблизно 1870 р., коли рух народовців на українській Галичині був іще в меншості, його лідери прагнули до угоди з найбільш прогресивними представниками польських демократів. Однак, як непопулярний альянс політичних маргіналів, це не принесло ніяких плодів. З 1890 по 1894 українські народовці прийшли до взаєморозуміння з польським клубом. Але ця "нова ера" закінчилася взаємними обвинуваченнями, при цьому в українців склалося враження, що поляки робили лише поверхневі поступки, і що поляки вважають вимоги українців нереалістичними й радикальними. Відчуваючи швидке наближення світової війни, Відень прагнув примирити провідні народи своєї східної провінції, і в 1914 він фактично ініціював досягнення важливого компромісу між поляками й українцями, що збільшив представництво українців у законодавчих зборах Галичини (Галицькому Сеймі) [16] й було взято зобов’язання створити український університет. Однак цей компроміс було зруйнвано, так само як імперію, під час війни. З моменту своєї появи на Галичині, із другої половини 1870-х, польські й українські соціалісти намагалися працювати разом. Насправді, однак, їхні відносини були щонайменше бурхливими; вони сформували окремі соціалістичні партії й сварилися майже стільки ж, скільки й співпрацювали, з часом відносини лише погіршувалися [17].

Єврейська політика почалася з боротьби за емансипацію протягом революції 1848-49 і реформ 1860-х. У ході революції й сесій Галицького Сейму 1866-68 єврейські політичні лідери вступили в союз із польськими демократами й – у другій половині 1860-х – з модернізованим крилом консервативної шляхти, станьчиками. Тільки ці два політичних рухи Галичини, хоч і непослідовно й не повністю, підтримували спроби євреїв досягти узаконеної рівності із християнським населенням. Єврейській емансипації опонували ті політичні групи, які залишилися несприйнятливі до ліберальних ідей, що вийшли в той період в Австрії на передній план: старше покоління краківських консерваторів, подоляни східної Галичини й українці. В останньому випадку сильна ідентифікація українців із селянством (дійсно, деякі з їхніх політичних представників були селянами) також змушувала їх протистояти єврейській емансипації, особливо враховуючи, що євреї входили до муніципального уряду й володіли землею. До 1868 року, однак, євреї домоглися офіційної емансипації [18].

Більшу частину ХІХ століття євреї недвозначно єдналися з поляками проти українців. В 1848-49 єврейські політичні лідери підтримали польську Народну Раду, в 1860-х вони підтримали рух за автономну Галичину з польським домінуванням, і на виборах у парламент і законодавчі збори (за винятком парламентських виборів 1873 року [19]) вони зволіли підтримати польських, а не українських кандидатів на східній Галичині.

Безліч факторів визначило цей союз із поляками. Приміром, євреї були нечисленною й уразливою меншістю в регіоні, де поляки, особливо після 1867 року, були політично, культурно й соціально домінуючим елементом. Для євреїв приєднатися до політично маргінальних, пригноблених і плебейських українців не мало б сенсу, навіть якби останні були добре налаштовані до них. Однак українці були ким завгодно, але не юдофілами. Тут був присутній не тільки соціальний антагонізм між селянами і євреями, але й те, що українським політичним лідерам довгий час не вистачало проникливості осмислити єврейське питання більш співзвучно з ліберальним мисленням, що виникло навіть у деяких польських колах. Більше того, майже до кінця ХІХ століття керівництво українського руху складалося переважно зі священиків (їхня впливовість на місцевому рівні збереглася й у ХХ столітті), і цей клерикальний вплив на український рух не сприяв більш освіченому ставленню до єврейського населення. До того ж у десятиліття формування – в 1860-і, 1870-і й 1880-і роки – в українському русі переважали русофіли, чиї політичні погляди зміцнювали їхню антипатію до євреїв і викликали відторгнення з боку єврейської громади. Характерно, що коли влада Галичини почала великий наступ на русофільський рух в 1882 році, багато євреїв східної Галичини, злякані погромами, що відбулися попереднього року по той бік кордону, в Росії, доносили на підозрюваних русофілів, і русофільська преса, своєю чергою, лютувала проти євреїв [20].

Окрім тієї обставини, що поляки були могутніми, а українці слабкими й недружніми, еврейсько-польський альянс на Галичині ХІХ століття також був зумовлений специфічними виборчими технологіями, характерними для того місця й часу. Перевага польської шляхти в політичному житті Галичини частково виникала зі здатності польської шляхти бути обраною селянами (як польськими, так і українськими), відносини з якими, проте, були об’єктивно суперницькими. Це в принципі було можливо завдяки виборчому законодавству, що розділяло електорат на розряди (курії) більшменш відповідно до соціальних класів. У розряді селян виборче право було непрямим, таким чином, на останньому етапі виборчого процесу необхідно було впливати лише на мале число селянських виборців, щоб вони проголосували за кандидата від шляхти. Цих виборців просто й безсоромно підкуповували, щоб вони голосували так, як бажає шляхта; а там, де селянська політична свідомість була занадто розвинута, щоб дозволити купівлю голосів за горілку, ковбасу, гроші або доступ до лісів чи пасовиськ, використовувалися інші виборчі виверти, аж до крадіжки виборчих бюлетенів [21].

Для всіх цих операцій євреї, особливо найбільш впливові трактирники, орендарі й керуючі маєтками й лісами, служили практично необхідними інструментами польської шляхти [22]. Цей факт не тільки скріплював польсько-єврейський виборчий союз, але й глибше вбивав клин між євреями й українськими націоналістами. Цей прагматичний союз мав, втім, навіть більш важливий зміст. Він втілює більш значимий соціальний факт, що найчастіше ті євреї, які користувалися впливом у своїй громаді в силу свого високого соціального статусу – а трактирники й помісні євреї користувалися – не могли діяти як цілком незалежні агенти, але значною мірою їхній статус залежав від прихильності польських лендлордів. Конкуренція за право пропинації (керування трактиром) і конкуренція за оренду й керування маєтками ставала надзвичайно важкою; ніхто не міг уявити собі трактирника або орендаря сеньйора, що ризикує доброю волею, відмовляючись працювати на обрання даного кандидата.

Крім цього були й інші фактори, що пояснюють єврейськопольський альянс. У другій половині ХІХ століття багато євреїв, залучених у політику, були щирими польськими патріотами. Це представляло особливу кон’юнктуру в розвитку єврейської політики на Галичині. Ще до кінця сторіччя, коли з’явилися будьякі форми єврейського національного руху, соціалістичного, чи то сіоністського, все-таки націоналізм мав потужне вплив вже починаючи від середини століття, і ті Галицькі євреї, які в силу свого походження або соціального статусу підпали під його чари, цілком природно перейняли польський варіант, особливо в той період, коли винятковість польського ще не викристалізувалася. Більше того, з початку століття єврейська еліта Галичини була під впливом ідей Гаскали, що походили з Німеччини, і закликали до лінгвістичної, культурної й громадянської акультурації з неєврейською більшістю. Хоча споконвічно цей процес прийняв форму асиміляції з німецькою культурою (що було цілком обґрунтовано в австрійській Галичині, особливо до 1860-х), уже до середини століття він розвивався в бік культурної асиміляції з поляками [23]. У 1880-ті роки спостерігався розквіт руху за асиміляцію з поляками серед галицьких євреїв [24], що, особливо на ранніх етапах, включало прийняття та засвоєння польських політичних цілей [25].

Майже всі узи, що пов’язували євреїв з поляками політично, почали рватися з настанням нового сторіччя. Одним з найбільш потужних факторів стало розширення виборчого права: спершу введення 5-ї курії, заснованої на загальному чоловічому виборчому праві, в 1897, а потім і повне заміщення системи курій загальним універсальним чоловічим виборчим правом в 1907. Хоча ці реформи поширювалися тільки на парламентські вибори, у той час як система курій зберігалася на виборах у законодавчі збори Галичини, реформи все-таки змінили баланс політичних сил на Галичині, так само як і в усій Австрії. Нова електоральна політика прискорила політизацію мас і зруйнувала монополію на владу, яку традиційно втримувала польська шляхта. Українці стали одержувати відчутну вигоду, польські селяни, нарешті, увійшли в політику; і вперше навіть єврейські маси приєдналися до політичних рухів, що представляли їхні власні інтереси. Зрозуміло, появу загального чоловічого виборчого права варто розуміти не просто як несподівану зміну, але також і як кульмінацію процесу, що відбувався як мінімум з 1860-х й обов’язкового утворення, що включало введення місцевого самоврядування, цивільних прав, і представницьких зборів з обмеженим правом голосу.

На початку століття також неабияка доза антисемітизму була привнесена в політичну культуру поляків Галичини. Хоча в польських політичних колах завжди були антиєврейські тенденції, нова ера почалася з виникнення "національної демократії". Національні демократи гордо відстоювали новий політичний антисемітизм і вважали його складовою польського патріотизму. Через українськопольські протиріччя ці праві націоналісти домінували серед польської меншини східної Галичини; особливо, їх підтримувала могутня знать східної Галичини, подоляни. Зростаючий вплив затятого антисемітизму в польській політиці Галичини остудив запал прихильників асиміляції з поляками. Якщо на початку конституційної епохи освічені євреї Галичини гаряче ставилися до польських патріотів, але із зусиллям могли говорити польською, напередодні Першої світової війни всі єврейські інтелектуали володіли польською, однак теплих почуттів до Польщі майже не залишилося.

На початку ХХ століття український рух також сильно змінився, порівняно з тим, яким він був у перші десятиліття конституційної ери. Тепер він переважно мав українську орієнтацію; русофіли не зникли повністю, однак були політично незначущими й нехтувалися свідомими українцями. Священики були лідерами лише на сільському рівні, фактично в партії над виконавчими постами й основними редакційними колегіями мали владу антиклерикали [26]. Українська політика також набула досвіду і витонченості. Тепер вона твердо розташовувалася на лівому фланзі політичного спектру, з переважнимиліберально-демократичнимийсоціалістичнимиідеями. Крім того, сучасний політичний антисемітизм був представлений лише на периферії української політики: у залишках русофільського руху, де міг відчуватися вплив російських чорних сотень, і в мізерній Християнській соціалістичній партії.

У цих умовах нарешті виникла можливість для політичних союзів між українцями і євреями. В 1907 році українські партії й сіоністи вступили в передвиборний союз [27], а українські і єврейські соціал-демократи взаємодіяли в боротьбі проти претензій польських соціал-демократів домінувати в соціал-демократії на Галичині. Коли розпалася Австрія й вибухнула українсько-польська війна за Львів, євреї заявили про свій нейтралітет. Поляки, проте, відчували, що євреї насправді були на боці українців, і покарали їх дводенними погромами, щойно українські сили були витиснуті з міста [28]

Релігія

Дані три народи представляли, загалом, три окремі релігійні культури: римо-католицизм, греко-католицизм (уніатство) та юдаїзм [29]. Відносини між ними були непростими в австрійський період і задовго до нього. Коли Австрія отримала Галичину, Українська уніатська церква, що існувала там, була, значною мірою, продуктом більш раннього конфлікту між поляками та українцями та між західним і східним християнством. Витоки українського уніатства сягають кінця XVI століття, коли, через ряд причин, православна ієрархія білоруських і українських територій польсько-литовського союзної держави вирішила приєднатися до Римської католицької церкви. У цьому першому (до речі, досить вільному) етапі уніатства, коли ініціатива церковної унії виходила безпосередньо від української сторони, Галичина не брала участі, залишаючись цитаделлю православ’я. Церковна унія в інших українських землях незабаром похитнулася в своїх основах козацьким повстанням XVII століття під керівництвом Богдана Хмельницького, який, крім усього іншого, прагнув придушити унію і відновити православ’я як єдину релігію на українській території. Тільки на початку XVIIІ століття, після того, як Польща втратила лівобережну Україну, і залишки козаків на правому березі були придушені, унія поширилася на західноукраїнські території, включаючи Галичину. Уніатська церква на Галичині, таким чином, виникла як результат польської "реконкісти". Їй не вистачало динамізму раннього уніатства. Фактично, вона була трохи більш політично безпечною формою східного християнства, церква підходила для кріпацького населення східних прикордонних земель, і, як і її віряни, вона була, незважаючи на намагання деяких видатних єпископів, бідною, покинутою, безсилою і неосвіченою [30].

Австрія в певному сенсі поводилася як прекрасний казковий принц, що рятує свою кохану від важкої роботи й поневолення й повертає її на почесне місце. Освічені абсолютисти Марія Тереза та Йозеф ІІ, негайно після набуття Галичини, пристули до роботи з підвищення статусу української церкви. Марія Тереза рехристианізувала її в греко-католицьку церкву, що символізувало повну рівність із Римською католицькою церквою. І вона, і її син засновували регулярні семінарії, щоб греко-католицькі священики могли мати таку ж добру освіту як їхні римсько-католицькі колеги. Вони звільнили їх і їхніх дітей від всіх феодальних повинностей і податків (рент), і Йозеф ІІ установив для них постійну платню, щоб вони більше не були жебраками. За старої Польщі головою римо-католиків у Львові був архієпископ, а українців – усього лише єпископ. Тут також австрійці встановили повну рівність й в 1808 відновили греко-католицьку Митрополію Галича. Ці вдосконалення в справах української церкви не були сприйняті із симпатією ієрархією латинського обряду Галичини. Львівський римо-католицький архієпископ, Вацлав Сієраковський запекло боровся проти деяких реформ, що приносили користь уніатам, надсилаючи ноти протесту в Рим і Відень. Зі свого боку, українські ієрархи були глибоко прихильними до династії Габсбурґів. Коли у 1809 році польські повстанці зайняли Львів і намагались змусити греко-католицького митрополита Антонія Ангеловича присягнути на вірність Наполеону, митрополит відмовився і втік з міста. Повстанці наздогнали і заарештували його, однак врешті він отримав винагороду від імператора за стійкість.

Новоз’явлені українські священики, продукт австрійської освіти, стали першою українською інтелігенцією, й у 1820-х – 1830-х рр. були першими, хто розбудив українську національну самосвідомість. Вони також сформували політичне керівництво українського руху під час революції 1848-49 і на кілька десятиліть після неї. Крім їхньої участі в політичних аспектах польсько-українського конфлікту, чиї контури були змальовані в попередній частині, вони також були головними дійовими особами й більш конфесійних аспектів цього конфлікту.

Виконуючи роботу, типову для першої стадії національного відродження – досліджуючи свою історію, борючись із проблемами мови й національної ідентичності – українські священнослужителі цілком природно осмислювали історію й ідентичність своєї окремої церкви, з її змішаним положенням між східною та західною гілками християнства. Багато хто прийшов до висновку, що найцінніші елементи їхньої української церкви належать до східної спадщини. Вони ініціювали рух за очищення своїх літургійних практик від латинських нашарувань, що нагромадилися за довгий період нерівноправного співіснування з римо-католиками поляками. Цей рух уперше виник в 1830-х, і виплив на поверхню з більшою силою в 1860-х, набувши на той час політично мотивованого і категоричного антипольського забарвлення. Східноорієнтовані священики, особливо, але лише ті, хто був пов’язаний з русофільським рухом, видозмінили існуючі ритуальні практики відповідно до чистої східної моделі, надягали головні убори, які носили православні священики, і підносили трираменні хрести, які звичайно асоціювалися із православ’ям. Ці нововведення (або, в очах східноорієнтованого духівництва, реставрація) не тільки викликали осуд з боку Риму, але й жорстоко переслідувалися з боку польської адміністрації на Галичині. Багато сіл східної Галичини стали свідками зіткнень між парафіяльною й цивільною владою, коли останні прибували зносити трираменні хрести.

Польсько-український конфесійний конфлікт досяг вищої точки у Холмській справі в 1860-х та 1870-х рр. Уніатство було придушено в більшій частині Російської Імперії до середини століття. Вціліла тільки одна уніатська єпархія, Холмська, розташована в межах Польщі. Тут процес латинізації уніатської церкви просунувся дуже далеко, і духівництво було великою мірою полонізоване. Багато хто з холмських священиків симпатизував польській патріотичній агітації в 1861 і повстанню 1863-64. Російський уряд вирішив боротися з польським впливом у Холмській області й із цією метою викликав кілька сотень українських учителів священиків з Галичини, аби очистити східний обряд Холма від латинізації і накинути уніатському населенню антипольську, проросійську свідомість. Хоча економічна мотивація грала важливу й, мабуть, навіть вирішальну роль в еміграції до Хелма, конфесійні та ідеологічні фактори також справили свій вплив: емігранти з Галичини, у цілому, група молоді, одержали свободу дій, якої їм бракувало на колишньому місці проживання, очищаючи уніатський обряд, вони також могли виливати свою ворожість на польських римо-католиків, користуючись благоволінням влади. Зрозуміло, поляки Галичини й інших частин були налякані цим антипольською змовою між греко-католиками та російським урядом. В 1875 році справа зайшла далі, ніж від початку очікував багато хто з галицьких емігрантів: російська влада довела справу до логічного завершення – повного скасування унії в Холмській єпархії. Перед емігрантами постав вибір – приєднатися до Російської Православної церкви або повернення на Галичину. Більшість зволіла прийняти православ’я й залишитися в Росії [31].

Холмська справа не тільки розширила провалля між польськими римо-католиками та українськими греко-католиками на Галичині; вона також серйозно скомпрометувала останніх в очах Ватикану та Відня, викликавши занепокоєння із приводу зазіхань Росії на жителів східного пограниччя. Коли в 1882 році найбільш радикальний з русофілів, греко-католицький священик Іоанн Наумович підбурював одне українське село заявити про своє бажання навернутися до православ’я, польському політичному й церковному керівництву Галичини не склало труднощів переконати вищі інстанції в Римі та Відні прийняти швидкі й рішучі заходи зі знешкодження української церквийпокластикінецьпроправославниміпроросійськимнастроям. Влада змусила греко-католицького митрополита і його найближчих радників піти у відставку й перетворила український Василівський чернечий орден на монастир польських єзуїтів, яким також довірили місіонерську діяльність у сільській місцевості Галичини. Церква відлучила Наумовича й призначила нових, ретельно підібраних ієрархів [32]. Всі ці й інші міри сприяли приборканню русофільських тенденцій у греко-католицькій церкві, але також і збільшили обурення українців стосовно польського панування, що тепер, як здавалося, поширилося й на їхню церкву. Дійсно, за порадою польських політичних і релігійних лідерів, в 1890-х Ватикан зробив кроки убік введення целібату серед греко-католицького духівництва, що традиційно вступало в шлюб, і два митрополити, призначені на початку століття, один із яких був ветераном Польської Національної Гвардії 1848 року, а другий – польський граф, що перемінив обряд з латинського на грецький, щоб потрапити в контрольований єзуїтами Василівський монастир. Це складно обґрунтувати документами, але це не необґрунтоване твердження, що хвиля антиклерикалізму, яка захлиснула українську Галичину в 1890-х й 1900-х, частково була зумовлена відчуттям українців, що поляки почали контролювати їхню церкву.

Польський граф Андрей Шептицький, що займав престол митрополита Галича з 1901 до своєї смерті в 1944, став однією з видатних особистостей української історії ХХ століття [33]. Підґрунтя цього призначення ніколи не досліджувалося, але схоже, що польські правлячі кола Галичини вважали, що поставили свою людину на чолі української церкви [34]. В якомусь сенсі вони були праві. Жоден грекокатолицький прелат не був знайомий із вищими колами польського суспільства так, як Шептицький, і жоден греко-католицький прелат не брався за примирення поляків і українців з настільки глибокими внутрішніми переконаннями, як він. Однак Шептицький також приймав українську національну самосвідомість і робив усе, що було в його силах, щоб підтримати ці устремління всиновленого ним народу, які він уважав співзвучними поглядам християнського світу. Результатом було те, що польські кола, які спочатку привітали його вступ на посаду українського митрополита, оскільки вважали його "своєю людиною", незабаром стали його ненавидіти особливою ненавистю, яку відчувають до ренегатів.

В епоху Шептицького польсько-український конфесійний конфлікт набув більш відкрито політичного характеру, ніж колись у минулому. Римо-католицький архієпископ Львова, Йозеф Білчевський, вніс свій внесок у кампанію полонізації більшої частини української східної Галичини шляхом встановлення там безпрецедентного числа нових римсько-католицьких приходів і капеланств. У боротьбі навколо виборчої реформи польські та українські єпископи стояли по різні боки барикад. В 1906 році провідний представник польського епископату, архієпископ Йозеф Теодорович, привселюдно висловився проти загального чоловічого виборчого права на виборах у парламент, у той час як три українських єпископи відправилися у Відень, щоб вплинути на імператора щодо запровадження цього права [35]. В 1913 році Билчевский, Теодорович та інші представники польського епископату, виступили проти поступок українцям, уникаючи компромісу, коли ті розробляли реформу виборів у законодавчі збори Галичини. Не тільки українські єпископи підтримали проект реформи, але й Шептицький зібрав уламки розбитої угоди, знову надав їй форми й висував її доти, доки вона не була схвалена більшістю голосів законодавчих зборів в 1914 році. У зв’язку з переписом населення 1910 року грекоі римо-католицький архієпископи випустили циркуляри з абсолютно протилежними поглядами. Шептицький стверджував, що всіх римокатоликів, що говорили українською слід вважати українцями, у той час як Билчевский вимагав, щоб їх вважали поляками [36]. Билчевский і Шептицький також зіштовхувалися в ході українсько-польської війни, що почалася після руйнування старого ладу [37].

Упродовж усього австрійського періоду римський і грецький католицизм змагалися за прихильність пастви. Хоча подібна практика була заборонена Римом, українські пастори намагалися переманити римо-католиків у грецький обряд [38], у той час як польські пастори намагалися залучити греко-католиків у латинський обряд. Така крадіжка душ, як її називали, не мала нічого спільного з релігією як такою, скоріше з українізацією й полонізацією. В 1863 році римоі греко-католицький єпископи підписали угоду, так званий Конкордат, аби припинити цю практику. Можливо, без цієї угоди крадіжка душ стала б більш розповсюдженим феноменом, ніж він був, однак Конкордат не може сприйматися як ефективний акт церковного законодавства.

І римська і греко-католицька Церква на Галичині розділяли цілком традиційну християнську позицію відносно євреїв. З початку австрійського періоду й набагато пізніше середини ХІХ століття, грецькі й римські католицькі єпископи випускали послання, в яких відбивалися середньовічні християнські забобони, наприклад, вони забороняли євреям з’являтися на вулицях під час хресних ходів, й забороняли християнам найматися прислугою в єврейські будинки.

Починаючи від середини ХІХ століття юдео-християнський конфлікт також набув більше сучасних форм. Священики – активісти антиалкогольной кампанії часто були замішані в антиєврейській агітації. Як місцеві активісти національних рухів, священики також схиляли до підтримки бойкотів єврейських крамниць. Більше того, наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. обидві християнські церкви Галичини стали ототожнювати євреїв з агентами секуляризації й антихристиянських доктрин, особливо соціалізму [39].

Культура

На початку 1840-х років німецький мандрівник писав: "Ті, хто уявляють собі Галичину нецікавим місцем, дуже сильно помиляються. Простий аналіз впливу різних груп населення один на одного не може не бути глибоко цікавим для будь-якого мислячого розуму" [40].

Австрійська Галичина була багата на взаємовплив різних культур. Тут зійшлися не тільки польська, українська і єврейська культури, але в регіоні також відчувалася потужна присутність австро-німецької й російської культури. Міжкультурна взаємодія породила активне культурне життя й величезне число цікавих художників й інтелектуалів. Столиця Галичини, Львів, може похвалитися унікальними зібраннями західноі східноєвропейських архітектурних пам’яток: тут і польський романський стиль, і Ренесанс, і Бароко, й рококо сусідять із австрійським класицизмом і сецесією так само як і з традиційно візантійською українською й навіть вірменською архітектурою.

У той час як соціальні, політичні й релігійні розходження жорстко розділяли три основних народи Галичини, культура грала більш двозначну роль. З одного боку, вона розділяла, в тому очевидному сенсі, що ці три народи мали власні культурні світи, що тримали їх порізно. З другого боку, відбувався постійний процес взаємного впливу й запозичення, натхненний співіснуванням, і, починаючи приблизно з 1830-х і прискорюючись в 1860-х, загальна тенденція до європеїзації та австрієзації, що вплинула на всі три народи й нова загальна культурна підстава, що створила для них. Переважна більшість галицьких інтелектуалів, зрештою, були випускниками лише двох університетів – Львівського й Краківського.

На початку австрійського періоду ці три культури були відносно відособлені одне від одної. Українці і євреї жили в межах глибоко традиційних, релігійно структурованих культур у деякому віддаленні від загальноєвропейських культурних подій. Обидва ці народи говорили мовами, які, за рідкісними винятками, не використовувалися в пресі. Із трьох основних народів Галичини тільки поляки, а насправді, тільки польська аристократія вела культурне життя, що відповідало європейській моделі, з письмовою світською літературою, класичною музикою, скульптурою, і навіть знанням основних мов європейської культури: латини, французької й пізніше німецької. Але навіть польська культура Галичини раннього австрійського періоду була відсталою й ізольованою, ослабленою спрямованим усередину сарматизмом шляхти й відрізаністю від інтелектуального руху, що був у Польщі між першим і третім поділами. Німецька культура також була присутня в провінції. І хоча вона була вбого провінційною щодо іншої німецької культури й була на Галичині культурою меншості, вона була досить значущою в перші десятиліття австрійського правління, частково внаслідок германізаційної політики Йозефа ІІ і напливу чиновників властиво з Австрії і з Богемії, але частково також тому, що вона виділялася на тлі культурної рутини Галичини. До розпаду імперії й навіть після нього австрійська культура залишилася на Галичині як фактор, і наприкінці ХІХ – початку ХХ століття регіон породив ряд помітних німецькомовних письменників, включаючи Леопольда фон Захер-Мазоха, Карла Еміля Францоза, і Йозефа Рота. Розвиток професійного театру може слугувати дуже приблизним показником "європеїзації" національних культур Галичини. Німецький театр був заснований у Львові в 1776, польський театр – в 1809, український – в 1864, і єврейський (їдиш) театр (Gimpel’s Theatre) лише приблизно в 1890.

Процес розвитку сучасних національних культур для українців і євреїв містив у собі в кожному випадку перехідний період, у ході якого національна еліта поглиналася в одну з далеких, але "вищих" культур Галичини. У випадку українців це була лінгвістично близька польська культура. У першій половині ХІХ століття українські семінаристи і священики говорили між собою польською й у спільному минулому занурені в польське культурне середовище. Початок національного відродження в 1830-х і 1840-х, але особливо революція 1848 і конституційна боротьба 1860-х поклали кінець культурної полонізації й початок процесу побудови української високої культури, в усіх розуміннях рівної польській моделі, добре знайомій кожному освіченому українцеві. Дійсно, передбачалося, що виникнення й відхід з польського культурного середовища були одними з факторів, що призвели до гегемонії русофільської орієнтації серед української інтелігенції в 1860-х – 1880-х рр.:

"Розрив з польським суспільством був настільки важким для покоління українських інтелектуалів, що змусив їх попрямувати у протилежному напрямку" [41]. У випадку євреїв, як ми вже зазначали, їхня освічена еліта ототожнювала себе спершу з лінгвістично близькою німецькою культурою, а потім з польською. Тільки ближче до кінця ХІХ століття, у зв’язку з появою нової єврейської політики, були спроби створити нову єврейську культуру.

Де це було можливо, ці три народи вели окреме культурне життя. Кожен з них, наприклад, випускав власну періодичну пресу (єврейська преса виходила німецькою, польською, івритом і їдишем). Наскільки мені відомо, в історії Галичини був лише один журнал, у якому співробітничали видатні представники всіх трьох національностей: недовго проіснував Przegląd Społeczny, видавцем якого був Вислоух у Львові в 1886-7 р. [42] Характерно, що він виходив польською, мовою, якою освічені люди всіх трьох національностей могли писати; ані українська, ані їдиш або іврит не змогли б слугувати посередником для взаєморозуміння по всій Галичині. Фактично, кожна загальногалицька культурна установа носила багато в чому польський характер. Львівський університет є прикладом цього, незважаючи на те, що українці воліли відкрити свій власний університет і з 1901 по 1914 р. жагуче закликали його створити. Опера також залишалася більшою мірою польською. Співачці Саломії Крушельницькій, дочці греко-католицького священика, щоб одержати головну роль в "Мадам Батерфляй" Пучині на знаменитій повторній прем’єрі опери в Брешиї довелося спочатку пройти навчання в польській опері, спершу у Львові, потім у Варшаві.

Багато з людей, зрозуміло, сполучали культури. Єврейського лікаря, польського патріота й німецького поета можна було запросити на вечерю, де всі вони б умістилися на одному стільці. Те ж саме, звичайно, можна сказати й про сполучення польського графа й українського архієпископа. (Андрій Шептицький також, між іншим, писав листа Галицким євреям івритом, а своєю рідною мовою, французькою, – своїй родині.) Найбільший західноукраїнський поет, Іван Франко, був відомим серед польської й австро-німецької читаючою публіки як плідний і проникливий журналіст; він також перекладав з їдишу. Вільгельм Фельдман, уродженець єврейського гетто, став видатним польським критиком й автором тексту, що довгий час був зразком історії польської політичної думки; він був, крім того, явним українофілом за своїми поглядами. Роман Роздольський, що став не тільки видним істориком, фахівцем з Йозефінської аграрної політики, але й блискучим тлумачем економічної теорії Маркса, був національно свідомим українцем, який, проте, опублікував всі свої основні праці польською та німецькою; він також написав дослідження з Маркса, Енгельса й з єврейського питання, й перебував в Аушвіці за допомогу євреям в окупованому нацистами Кракові.

Вони, проте, були винятками. Загальною тенденцією до кінця австрійського правління на Галичині було зростаюче культурне розділення. Тоді як на початку австрійського періоду відособленість цих трьох національних культур була результатом тривалих історичних процесів, наприкінці періоду дані культури ізолювалися здебільшого з власної волі. Напруження і зростаюче усвідомлення соціальних, політичних і релігійних розходжень між націями сприяли росту культурного націоналізму й автаркії.

Висновок

Галичина не була єдиною декорацією для польсько-українськоєврейського трикутника. Подібна національна конфігурація існувала по той бік кордону з Росією на правобережній Україні. Однак у підросійській Україні поляки явно становили меншість, переважно шляхецьку, без еквівалентного польського селянського населення, як на східній Галичині. Із цієї причини, а також і тому, що кріпацтво тривало довше й було більш вкоріненим у Росії, ніж в Австрії, соціальне протистояння між українцями і поляками було ще гостріше, ніж на Галичині (принаймні, до 1860-х). Українці правого берега до того, як потрапили під владу Росії, були в основному уніатами, але російський уряд придушив там уніатство в 1790-их й завершив цей процес в 1839; після цього українці правого берега стали православними. Таким чином, релігійні розходження між поляками та українцями на правом березі стали більш яскраво вираженими, ніж на Галичині; це не було суперництвом між різними обрядами однієї церкви під верховною юрисдикцією Риму. Але найбільш ключова відмінність між Галичиною й правим берегом лежала у відповідних політичних ситуаціях.

Російський уряд піддавав гонінням всі три народи. Хоча спочатку правобережні поляки користувалися значними перевагами в культурній, особливо в освітній сфері, ці переваги були зведені нанівець репресивними заходами, прийнятими російською владою після поразки польського повстання 1830-31. Ці заходи включали арешти, вигнання й конфіскації майна тисяч польських шляхтичів, що брали участь у повстанні. (Саме в цьому контексті росіяни скасували уніатську церкву на Правобережжі.) Після поразки повстання 1863 року російський уряд став проводити ще більш радикальну антипольську політику на Правобережжі, що включала страти, депортації, знищення всіх польських організацій і заборону польської мови. Певні привілеї одержали українці правого берега як результат вендети уряду проти поляків. Як частина програми "русифікації" в 1830-і й 1840-і були засновані установи, наприклад, Київський університет і Київська Археографічна Комісія, що відіграли помітну роль в українському національному відродженні в Російській імперії. Також українське селянство правого берега одержало вигоду від того збігу, що постанова про їхнє звільнення від кріпацтва була прийнята як наслідок польського повстання 1863; тут значною мірою польські лендлорди не користувалися настільки сприятливою реформою, як лендлорди де-небудь ще в імперії. Однак у цілому російська політика була антиукраїнською, причому настільки, що в 1863 був накладена заборона на використання української мови в пресі, а в 1876 – повторна заборона, що діяла до 1905. Мова була повністю заборонена для використання в школах, церквах й урядових закладах. Українські активісти, серед них і поет Шевченко, уродженець Правобережжя, були піддані арешту й вигнанню, інших змусили покинути країну. Українські організації будь-якого роду були поза законом до 1905 і продовжували переслідуватися поліцією й надалі. Що стосується євреїв, то на них накладалися численні правові обмеження, і державна влада дивилася крізь пальці на діяльність погромників.

Контраст із Галичиною разючий. Тут, починаючи з 1860-х, польська аристократія користувалася прихильністю центральної влади, українці, проте, зберегли право використання своєї мови у всіх сферах громадського життя й організовуватися для свого політичного, соціального й культурного поступу, а євреї одержали емансипацію й державний захист своїх життів і власності. Як видно з контексту, трикутник в австрійській Галичині, з усіма своїми різноманітними протиріччями, виглядає відносно здоровим.

Міжнаціональна напруга на Галичині протягом періоду австрійського правління поступово наростала, але більшу частку її можна віднести до зростаючих досягнень. Особливо, весь політичний вимір цих антагоністичних відносин, які накладалися на існуючі соціально-економічні й релігійні розходження в середині ХІХ століття, є приголомшливий прогрес для всіх трьох народів, навіть для поляків. Зростаюча участь всіх складових частин населення в політичному житті неминуче спричинила загострення міжнаціонального конфлікту, але в цьому випадку положення було набагато краще, у порівнянні із ситуацією на Правобережжі, де політичне життя європейського типу практично було відсутнє. Вихідні передумови національно-політичного протиборства на Галичині, таким чином, були, інакше кажучи, прогресивною демократизацією. Політизація міжнаціонального конфлікту також означала відносно систематичне подолання розходжень. Лютих селянських заколотів і погромів на Галичині майже не було з тих пір як конфлікт зрушився в політичну площину, де вибори, газети й організації перемінили заточені розігнуті коси й важкі дрюки [43].

Такім чином, польсько-український антагонізм ніколи б не досяг тих висот, яких він досяг, без соціально-економічних, церковних, політичних й освітніх реформ, проведених в Австрії; вони перетворили український селянський народ на добре організовану, дисципліновану націю, здатну відстоювати власні інтереси. Щоб знайти підходящий протилежний приклад, не варто навіть перетинати російський кордон. Українці Закарпаття, в угорській частині імперії, перебували осторонь від цього процесу вдосконалення, позбавлені політичних прав й освіти, залишалися не більш ніж об’єктом історії до самого розпаду Габсбурзької монархії. Закарпаття, таким чином, уникло метушні міжнаціональних конфліктів за сценарієм Галичини, але ця тиша була тишею лікарняного ліжка або навіть гірше.

Навіть ріст соціально-економічного антагонізму щодо євреїв у другій половині ХІХ століття був, за великим рахунком, наслідком безперечно прогресивних заходів, особливо юридичної емансипації євреїв (право володіти землею й зняття обмежень із вибору професії) і економічної реформи (скасування кріпацтваа й заохочення грошової економіки).

Крім того, рух убік конфлікту не був неухильним. В останні роки австрійського правління в провінції спостерігалися ознаки того, що ці народи можуть виробити modus vivendi. Особливо заслуговує на увагу українську-польська угода 1914 року, що, якби не війна, могла б закласти основи мирного співіснування на Галичині, а також початок українсько-єврейського зближення.

У пост-австрійській історії Галичини зовнішнє втручання є більше рішучим, ніж будь-які природні внутрішні галицькі тенденції розвитку. Коли Галичина перестала існувати не без запеклого опору з боку українців, у незалежній польській державі баланс між поляками й українцями завжди був на користь поляків. У результаті, можливості мирного modus vivendi стали вбогими, якщо такі взагалі були. Що стосується євреїв Галичини, їхнє вбоге існування як парій у міжвоєнній Польщі прийшло до жахаючого кінця, коли нацистська Німеччина окупувала Галичину. Радянська окупація східної Галичини знищила традиційну польську присутність у цьому регіоні, втім, як і багато чого іншого.

Примітки