Чутки під час російської окупації Львова 1914–1915 рр.

распечатать

У розвідці представлено чутки, котрі поширювалися серед мешканців міста Львова напередодні та під час його окупації російськими військами в 1914 –1915 роках. Їх появу зумовили як об’єктивні (нестабільність політичної ситуації, відсутність достовірної інформації в місті), так і суб’єктивні (невпевненість у своєму становищі мешканців міста, недовіра до офіційних засобів масової інформації, бажання адаптуватися до умов війни й окупації) причини. Основними темами поголосок стали здобуття/визволення Львова, бої навколо міста, облога Перемишля, події на інших фронтах, ставлення російських військ до львів’ян тощо.

Невід’ємною складовою повсякденного життя в місті є циркулювання різних чуток, які поширюються мешканцями та в деяких випадках пресою. Чуткою називають недостовірне інформаційне твердження, яке виникло в контексті невизначеності, небезпеки чи потенційної загрози і функцією якого є допомогти людям зрозуміти та подолати ризик. Пояснення є спробою зробити реальність зрозумілою, а чутки – колективне зусилля такого пояснення, коли індивіди зіштовхуються з чимось непевним. До якоїсь міри ці пояснення повинні відповідати груповим нормам правдивості, і якщо такі стандарти в групі високі, то чутки дуже подібні на шукання фактів, натомість, якщо низькі, то вони схожі на паніку. Чутки також допомагають справитися із відчуттям загрози, коли люди відчувають, що їх добробут, звичний спосіб життя чи саме життя в небезпеці. Чутки також можуть виконувати інші функції, наприклад, розважальну, проте така функція залишається другорядною [1]. Кількість чуток, що поширюються, залежить від важливості предмету обговорення і непевності обставин, що його стосуються. Воєнні конфлікти є оптимальним часом для поширення чуток. Військові таємниці разом із тривогою населення та неможливістю передбачити перебіг військових дій допомагають створити необхідну непевність [2]. Водночас відсутність інформації з офіційних джерел сприяє зверненню до неофіційних і поширенню чуток. Причому не всі чутки викликають негативні відчуття, деякі з них навпаки стають приводом для святкувань [3]. Як синонім до поняття чутки часом вживають поняття плітки. Проте його використання не є коректним в даному контексті, оскільки пліткою є оціночна розмова про індивідів, які переважно відсутні, що виникає під час формування соціальних зв’язків, змін і в процесі побудови групової солідарності [4]. Натомість зі стилістичних міркувань у даній роботі як синонім до чутки буде використовуватися слово поголоска.

Після приєднання території Галичини до Габсбурзької монархії в 1772 році Львів стає столицею краю “Королівства Галіції та Лодомерії”. Перед Першою світовою війною територія міста складалася із середмістя і чотирьох дільниць: Галицької, Краківської, Личаківської та Жовківської, а в 1913 році було виокремлено ще одну дільницю – Новий світ. За переписом 1910 року в місті мешкало 206 113 осіб (з них 51 % складали католики, 28 % – іудеї, 18 % – греко-католики) [5]. У травні 1915 року “Wiek Nowy” опублікував статистичні відомості, згідно з якими населення Львова в серпні 1914 року становило 212 030 осіб [6]. 

Унаслідок поразок австро-угорської армії вже через місяць після початку війни, 3 вересня 1914 року, Львів був окупований російськими військами. Першим губернатором призначили генерал-лейтенанта Василя фон Роде, проте від отриманих ран він помирає через декілька днів. Новим воєнним губернатором стає полковник граф Сергій Шереметьєв, який займає цю посаду до кінця вересня. На зміну приходить воєнний генерал-губернатор граф Георгій Бобринський, влада якого поширюється на чотири новостворені губернії: Львівську, Тернопільську, Перемишльську та Чернівецьку. В останні дні окупації – після від’їзду графа Г. Бобринського – до Львова повертається граф С. Шереметьєв [7]. 

Перша світова війна стала першою тотальної війною, в якій фактично зникла різниця між фронтом та тилом. Були мобілізовані значні ресурси та велика кількість цивільного населення, незважаючи на вік та стать. Технічний прогрес призвів до удосконалення старих на винайдення нових видів зброї, а держава намагалася контролювати не лише публічне, а й приватне життя мешканців. Незважаючи на Гаазьку конвенцію, насильство щодо цивільних стало поширеною практикою [8].

Початок війни призвів до появи безлічі чуток серед львів’ян: відсутність достовірної інформації в місті створювала в мешканців Львова відчуття загрози і постійно його підживлювала. У даній статті спробуємо реконструювати чутки, що були занотовані в спогадах та щоденниках очевидців або у львівській пресі, яка часом публікувала реакцію на певні поголоски, спростовувала чи пояснювала їх. Автори більшості виявлених щоденників розпочали свої записи після початку війни [9]. Писання щоденника ставало не лише способом донести правду про події, що відбувалися, але й своєрідним терапевтичним засобом, який допомагав подолати страх, інакшість воєнного життя [10]. Деякі мешканці не обмежувалися одним щоденником: наприклад, існує два щоденники львівського публіциста Юліуша Штаркеля, які присвячено першим місяцям війни. Перший складається із дуже стислих нерегулярних записів, які закінчуються 20 січня 1915 року, а другий є розлогим викладом подій у місті, який автор довів до 22 вересня 1914 року [11] (останній можливо був написаний пізніше на основі попередніх коротких записів). Найбільш інформативні – присвячені безпосередньо періоду російської окупації Львова – частини спогадів різних осіб були видані невдовзі після її закінчення [12], решта – згодом, у міжвоєнний період [13]. У статті також використано неопубліковані спогади історика та колишнього ректора Львівського університету Броніслава Дембінського та залізничного урядника Богдана Кшиштофовича [14]. 

Уже в перші дні війни львівська преса відзначила появу серед населення Львова чуток і мусила спростовувати неправдиві поголоски, що ширилися містом. Наприклад, “Wiek Nowy” зазначав, що чутка про те, нібито відозва цісаря Франца-Йосифа “До моїх народів” означає загальну мобілізацію, є неправдою [15]. Проте більше приводів для появи і розповсюдження чуток давало вуличне спілкування. Один із авторів спогадів пише, що люди поверталися з вулиці завжди з великою кількістю “правдивих” новин: “Тому що чиясь молочарка чула на власні вуха, як хтось клявся здоров’ям своїх дітей, що якась дама, що має вуйка, якого колега одружений з чиєюсь сестринницею, була на провінції і там розказували, відповідно до правдивої інформації, що…” [16]. Ще одним місцем, де народжувалися і поширювалися різні поголоски, були кав’ярні. “Wiek Nowy” писав, що однією з найпопулярніших тем для обговорення стала кількість поранених у Львові і в кожній кав’ярні це число різнилося [17].

Спершу частина населення зустріла звістку про оголошення війни з ентузіазмом. Місцева преса повідомляла про багатолюдні воєнні демонстрації, що були викликані маніфестом цісаря. Вони супроводжувалися запальними промовами, співанням пісень та скандуванням патріотичних гасел [18]. Проте одночасно із відчуттям радості поширювалася й паніка. Під впливом чуток проте, що не зовсім безпечно залишати свої вклади у Галицькій касі ощадності, населення почало масово їх забирати. Намісник Вітольд Коритовський був змушений опублікувати запевнення, що грошам клієнтів нічого не загрожує і уряд не буде використовувати їх для власних цілей [19]. Іншою поголоскою, яка стривожила мешканців Львова і яку спростували газети, була чутка про те, що вода у водопроводі отруєна російським шпигуном [20]. Таку ж поголоску, що стала першою широко розповсюдженою впродовж війни чуткою в столиці, 5 серпня1914 року зафіксували віденські чиновники. Найбільше їх здивувало те, що до жителів міста повернулися страхи, характерні для середньовіччя [21]. 

Упродовж усього серпня 1914 року газети повідомляли про звитяги австро-угорського війська на східному кордоні [22]. У пресі друкувалися відомості про слабкість ворога, інколи у гумористичній формі. Одночасно також публікувалися розповіді очевидців про жорстоку поведінку російських козаків на окупованих теренах [23]. Натомість до Львова доходили тривожні чутки про перемоги російської армії та можливість захоплення нею міста. Під їх впливом наприкінці серпня львів’яни почали масово залишати місто. Преса надалі друкувала статті, в яких запевняла, що паніка населення є невиправданою, для неї немає жодних підстав [24]. Коли 27 серпня до Львова прибув прусський штаб, поширилася поголоска, що прибулі вирішували питання чи обороняти місто, чи залишити його без бою [25]. Того ж дня ввечері по Львову розійшлася чутка, що козаки вже під містом. Поголоска викликала миттєву паніку серед населення Личаківського передмістя, яке кинулося втікати у глиб міста, створюючи тисняву і шум, ще більше сприяючи поширенню паніки [26]. Один із очевидців пише, що сам бачив як якийсь чоловік їхав на велосипеді і кричав про наближення ворога. Автор спогаду, Б. Кшиштофович, зазначає, що скинув цього чоловіка з велосипеду, приклав йому до скроні револьвер, а потім – як такого, що поширював паніку серед населення – передав якомусь ротмістру [27]. Реагуючи на ці події, дирекція поліції видала наказ, за яким цивільним особам заборонялося згромаджуватися на вулицях, а після десятої години вечора пересуватися містом без спеціальних перепусток. Усі шинки та кам’яниці мали бути замкнені о восьмій, а кав’ярні та ресторани – о десятій годині вечора [28]. 

Юзеф Бялиня-Холодецький описує настрій населення в ті дні: “Люди живуть лише з дня на день, з години на годину, з хвилини на хвилину. Короткий сон, скромна їжа, а поза тим постійна гонитва за враженнями, за новинами, збирання вістей і пліток. Шукачі вражень і сенсацій поділялися на декілька груп. Одні спішили на вокзали, дізнавалися хто і звідки приїжджає і куди від’їжджає, другі стояли або проходжувалися головними вулицями, контролювали рух вантажів та автомобілів, ще інші сторожували біля корпусної команди і виглядали полонених, інші вітали ранених біля входів у лікарні, а не бракувало і таких, які зазирали до похоронних будинків, оглядали похоронні процесії і карбували в пам’яті, хто закінчив дочасну мандрівку. Найбільша кількість цікавих переглядала часописи, читала їх, порівнювала, а в кінці робила висновки, вкладала весь свій розум і сміливо критикувала” [29]. Інший очевидець, Ян Домбський, занотовує історію про якогось чоловіка: той переконував його, що російські війська вже наближаються до Золочева. На зауваження автора, що він саме звідти повернувся і що інформація неправдива, незнайомець відповів: “То не байки, у нас про це говорить все місто”. У поширені найрізноманітніших чуток автор спогаду звинувачував єврейське населення Львова [30]. 

Чутки про наближення російських військ викликали серед мешканців міста страх, і багато з них намагалися залишити місто за всіляку ціну. У газетах і спогадах можна знайти описи того, як в останні дні серпня десятки тисяч львів’ян втікало: “Вулиці, що вели до залізничного вокзалу, бували хвилинами повністю забиті возами і пішими людьми, з багатьма пакунками, а через ці тлуми протискалися багато чисельні військові відділи піхоти і кінноти. Тривало це три дні, а найбільших розмірів досягло в суботу, точніше вночі (з 30 на 31 серпня). Тяжка то була ніч. Вагони були такими переповненими, що неможливо було протиснутися, через те деякі відважніші, а було їх немало, залазили через вікна” [31]. Б. Кшиштофович, який із сім’єю також намагався залишити Львів, зазначає, що візник згодився лише під дулом револьвера перевозити велику кількість їхніх речей [32]. Інший автор спогадів пише: “Сцени, які відбувалися на самому вокзалі, важко описати. Тиснява, лемент, дитячий плач, крики старших збільшувалися з кожною годиною, переповнені потяги від’їжджали, вивозячи спокійних досі мешканців, здавалося, що Львів спустіє” [33]. У натовпі сім’ї губили окремих своїх членів, часто залишали усі речі, які не вміщалися у вагони потягів. Відповідно до записів графа Володимира Русоцького, вісім чоловік було задушено в натовпі [34], а Володимир Шухевич зазначає у своєму щоденнику про кільканадцять жертв [35]. Люди їхали у невідомість, часом без будь-яких матеріальних засобів до життя [36]. Рішення залишитися у Львові давалося деяким сім’ям нелегко, лише після довгих суперечок і вагань [37]. 

Відчуття непевності, страху і очікування на щось важливе, яке охопило мешканців Львова в останні дні серпня і перші дні вересня 1914 року, – от картина, змальована в щоденнику графа В. Русоцького [38]. Недовіра до офіційних заяв преси, що друкувала відомості про перемоги австро-угорської армії та покращення становища на фронті до 2 вересня, особливо посилилася після виїзду в останні дні серпня зі Львова намісника, президента міста, австро-угорського банку, а також від звуків битви, що точилася біля Львова [39]. Канонада, що лунала, переконувала його мешканців в неправдивості опублікованих урядових комунікатів. Деякі розпорядження влади також сприяли зростанню напруження серед громадськості міста. Рано 31 серпня поліціанти ходили від будинку до будинку і забороняли відкривати мешканцям двері й вікна кам’яниць, виходити на вулицю, відчиняти магазини. Невдовзі цей наказ відмінено, але хто був його автором – так і не вдалося з’ясувати. Після від’їзду влади населення відчуло себе зовсім незахищеним, безпомічним, одночасно обуреним, ширилися найрізноманітніші чутки, проте ніхто не знав нічого напевно. Поголоски про евакуацію приміських гмін та про можливість входу російського війська появилися вже 1 вересня. Проте в той день нічого не сталося, а битва під містом продовжувалася. Ті, хто не втікав, намагалися зробити продуктові запаси, що призводило до великих черг у магазинах [40]. 

Проте залишалися люди, що не вірили в можливість входу російської армії до Львова. Автор одного зі спогадів зазначає: увечері напередодні окупації міста він особисто запевняв людей, які спостерігали відступ війська, що це лише виснажені битвою відділи, замінені вже свіжими силами [41]. Того ж дня львівські газети писали, що ситуація значно покращилася і навіть австро-угорський банк повертається до Львова [42]. Одночасно, відповідно до інших чуток, міські власті ввечері 2 вересня обговорювали умови капітуляції і про її підписання мали сповістити мешканців міста десятьма гарматними пострілами. Проте тих пострілів так ніхто і не почув [43]. У своєму щоденнику В. Шухевич описує настроїв місті того дня: “Львів немов перед татарским нападом переполоханий; склепи позамикані; чоловік боїть ся другого; знакомі виминають ся; кождий надслухує звістки нової – а одна з них трівожніща від другої” [44]. 

Російські війська ввійшли у Львів 3 вересня. Цьому передувала відозва президіуму міста (тобто тієї його частини, що залишилася в місті – Тадеуша  Рутовського, Леонарда Шталя та Філіпа Шлейхера) до мешканців Львова, в якій їх закликали зберігати спокій та порядок, остерігатися провокацій [45]. Богдан Януш у своїх спогадах драматично змальовує відчай львів’ян, коли ті дізналися про капітуляцію міста [46]. Налякане чутками про козаків населення вирішило оборонятися від них в досить оригінальний спосіб: у вікнах і в брамах будинків їхні мешканці виставили ікони, причому зробили так не лише християни, але й євреї [47]. Вочевидь мешканці Львова приписували російському війську неабияку релігійність. 

Серед мешканців побутувала чутка, що росіяни будуть мститися сім’ям, члени яких причетні до стрілецького чи скаутського руху, тому люди намагалися знищити будь-які докази, які виказували таку причетність: літературу, відзнаки, одяг [48]. Загалом очевидці зазначають, що вхід військ відбувся спокійно. Лишеграф В. Русоцький пише про те, що був свідком інциденту: якийсь чоловік вистрілив у російського солдата, але не поранив його і був негайно заарештований міською громадською сторожею [49]. Про схожий випадок також згадує Ю. Бялиня-Холодецький: за його переказом сторожа затримала також трьох хлопців, які підклали бомбу на цитаделі [50]. 

Населення міста почуло звуки артилерії за декілька днів після початку окупації Львова. Оскільки достовірної інформації ані про перебіг боїв, ані про події у світі не було і місто фактично перебувало в ізоляції, з’явилися і набули поширення нові чутки (однією з найфантастичніших з них була поголоска про смерть імператора Франца-Йосифа). Газети публікували переважно припущення таз догадки, оперті на усні перекази, про те, що відбувається поблизу Львова. Львів’яни побоювалися можливого бомбардування міста. Проте у населення з’явилася надія, що російське військо невдовзі залишить Львів. Говорили про аероплан, з якого в яблуках розкидали відозву. У ній нібито зазначалося, що Париж уже в руках німців, Варшава визволена, а Львів менш ніж за тиждень теж буде відвойований. Інший варіант відозви звучав так: “Бог з Вами! Франція просила про перемир’я. Італійці та болгари зайняли Сербію. Туреччина оголосила війну Росії. Ліве російське крило розбите і відступає. Чекати терпляче кілька днів!”. Ніхто не міг показати цієї відозви, проте декілька людей запевняли, що бачили її. Також з аероплану, якщо вірити чуткам, скидали квіти і важливі документи для певних осіб, а при відступі – прощальні листівки з обіцянкою повернутися [51]. Смерть російського генерала В. фон Роде також викликала різні поголоски. За однією з них генерал застрілився після того, як загинула вся його дивізія (генерал-лейтенант В. фон Роде був командиром 42-ї піхотної дивізії).Натомість інша чутка стверджувала, що губернатор був застрелений пораненим тірольцем, коли оглядав поле бою під Яновом [52]. 

Появі нових чуток сприяли також і російські солдати. Вони розповідали історії про фантастичне “чорне військо”, яке наводило на них жах. Ці оповідки набули такого поширення в місті, що мешканці намагалися знайти їм пояснення. Припускалося, що йшлося про темношкірих солдат з німецьких колоній в Африці. 

“Kurjer Lwowskі” написав про баварське військо в чорних мундирах, а Б. Януш у своїх спогадах схиляється до думки, що чорняві угорські солдати в чорних одностроях могли викликати переполох серед російських військових [53]. 

Оскільки телефонна та телеграфна комунікація після входу російських військ до Львова стала недоступною, інформація про події за межами міста не доходила навіть до редакцій газет. Обсяг їх номерів помітно зменшився, переважно передруковувалися застарілі новини іноземних часописів, які різними шляхами потрапляли до видавців (типовим прикладом можуть бути “Львівський кур’єр” і “Новий вік” впродовж усього періоду окупації). Автор одного спогаду колоритно описує хитрощі, до яких вдавалися журналісти львівських видань, намагаючись здобути в російських офіцерів хоч якісь іноземні газети. Часто їх власники не підозрювали, що перед тим, як потрапити до них, ці видання були ретельно прочитані чи навіть переписані. Траплялися випадки, коли часописи так і не діставалися своїх адресатів. Оскільки відомості часто подавалися з пам’яті, ніхто не міг бути впевнений в їхній достовірності [54]. Окрім того вся преса проходила цензуру окупаційної влади, і невідповідна інформація вилучалася. З кінця жовтня часописи могли за оплату отримувати відомості з Петербурзької телеграфічної агенції, а також в місті вже з’явилися різноманітні російські газети. Якщо ж в місті опинялися номери французьких, німецьких чи англійських часописів, то вони декілька тижнів передавалися з рук у руки, для їх перегляду й читання збиралися цілі імпровізовані клуби. Участь в таких заходах була до певної міри небезпечною, оскільки хтось із присутніх міг донести у поліцію. Проте спраглих до інформації це не лякало. Зрештою, як свідчать очевидці, віденська преса опинялася у Львові за 5–6 днів після публікації. Володимир Шухевич навіть пише, що “Neue Freie Presse” появлялося у Львові кожного дня [55]. Люди, які стверджували, що читали такі газети, ставали часом джерелом неправдивої інформації. Прикладом цього може бути оповідка, нібито, Париж захопили німці і наклали на місто величезну контрибуцію [56]. 

Упродовж вересня населення Львова жило в непевності та напрузі, оскільки звуки битви було часто чути в місті. Люди прислухалися до гуркоту артилерії, намагалися визначити з якої сторони і поблизу яких населених пунктів точаться бої. Час від часу здавалося, що російські війська відступають, що вже розпочинається їх евакуація з міста [57]. На початку жовтня російська урядова газета “Львовское военное слово” взялася спростовувати такі чутки. Газета зазначала, що їх поширювали особи, які прагнули таким чином викликати зростання цін на товари першої необхідності [58]. Надалі публікувалися схожі пояснення щодо природи таких поголосок [59]. У середині жовтня у Львові було чути віддалений гуркіт артилерії, що викликало чергову хвилю надії у мешканців. В. Шухевич занотовує в своєму щоденнику слова, сказані власником шинку, що знаходився в будинку товариства “Дністер”: “Повітря буде чистішим, через три–чотири дні не матимемо у Львові жодних росіян”. Коли одного дня над містом з’явився дирижабль, мешканці намагалися здогадатися до якого війська він належав. Одні стверджували, що то був німецький “Цеппелін”, інші – російський [60]. Одночасно виникли нові історії, які переказувалися один одному. Львів’яни вірили, що в лісах недалеко від міста діють партизанські загони, перевдягнені у форму козаків, і завдають ударів російській армії, а окупація Галичини росіянами є частиною стратегічного плану австро-угорського командування [61]. Також побутувала оповідка, що один із австрійських офіцерів залишився в якості цивільної особи та поступив на службу шофером до воєнного генерал-губернатора графа С. Шереметьєва. Коли останній виїхав під Перемишль, а його місце зайняв граф Г. Бобринський, офіцер під кулями перевіз через бойову лінію С. Шереметьєва, якого було ув’язнено і як полоненого відправлено до Відня [62]. Австрійському шпигуну також приписували зіткнення поїздів, що везли з міста війська, а з поля бою поранених, яке сталося 5 лютого1915 року в околицях Левандівки [63]. 

Однією із найпопулярніших тем серед мешканців була облога Перемишля. Побутувала думка, що ворог ніколи не візьме цієї фортеці, хоча повідомлення про те, що ймовірно російська армія здобула один із її фортів (чи то австрійські війська здали його без бою), появилися у львівській пресі вже в середині вересня [64]. Інформація про перебіг боїв надходила суперечлива: кружляла чутка, нібито вже призначено російського офіцера, який має зайняти керівний пост у здобутому росіянами Перемишлі, і що ситуація для австрійських військ є загалом невтішною. Але й одночасно стверджувалося, що на допомогу австрійцям прийшла значна кількість прусського війська [65]. Мешканці Львова настільки не хотіли вірити у можливість поразки під Перемишлем, що вигадували найфантастичніші історії. Розповідали, що австрійці замінували територію, на якій зробили земельні насипи, встановили артилерію, і відступили. Росіяни запідозрили пастку і поперед себе на це поле випустили стадо волів. Худоба спокійно перейшла поле, і австрійські солдати доправили її в Перемишль. Натомість, коли заспокоєні російські відділи встановили на цих насипах свою артилерію і розпочали вогонь, кільканадцятитисячне військо разом з кіньми злетіло в повітря. Другого дня, коли вже росіяни були певні, що після вибуху їм нічого не загрожує і туди прибули нові відділи війська, повторилася та сама історія, оскільки було закладено два шари мін [66]. Інший варіант історії був таким самим, проте місцем дії було не поле, а фортеця [67]. Існувала також інтерпретація, згідно з якою в повітря злетіло стадо волів [68]. Згідно з чутками, російська армія використовувала худобу також в інших цілях. Наприклад, росіяни прив’язали до хвостів волів палаючі галузки і випустили їх на Перемишль. Але австрійські солдати направили на цих волів світло прожекторів, і худоба, повернувшись назад, завдала шкоди російським відділам [69]. 

За переказами очевидців російської окупації, частина російських солдатів вірила, що Матір Божа захищає Перемишль, саме тому війська не можуть його здобути. Розповідали, що однієї ночі над містом з’явився її образ. Львів’яни пояснювали це диво тим, що перемишльська залога за допомогою прожекторів навмисне вводила в оману ворога [70]. Ця історія демонструє певну, уявну для львів’ян відмінність в ментальності російських солдат, які вірили в можливість дива, та мешканців Львова, котрі те саме трактували через призму технічного прогресу. Зрештою пояснення останніх були не менш фантастичними, аніж перших. Схожою до попередніх була поголоска про те, як за допомогою ультрафіолету були осліплені декілька російських полків [71].

Мешканці міста також переказували один одному різні анекдоти про російських солдат та облогу Перемишля [72]. Один із очевидців пише, що якось від захмелілого російського солдата почув пісеньку: “Австрія була, Австрія буде, цар Перемишля не здобуде” [73], натомість інший цитує: “Нині будуть пироги, завтра буде каша, як не возьмем Перемишль, Австрія буде ваша” [74]. В. Шухевич у своєму щоденнику записує такий варіант пісенки, яку він почув від козаків: “Вчора були пироги, а сьогодні каша, вигралисьмо Австрию, але ще не наша!”. Також він цитує підслухану розмову перекупок на ринку: “Прийшов Цар до австрійского Цісаря та й каже до него: чого ти зо мною воюєш? У мене тілько війска, що я можу ним укрити ціле твоє цісарство. – Прецінь кілько? Спитав цісар. – Тілько як у двох мішках проса, відповів цар. – За то, каже цісар, у мене такі два когути, що за місяць з’їдять два твої мішки (себто Перемишль і Краків)” [75]. 

Оскільки загалом громадськість була певна, що Перемишль російські війська не здобудуть, то новина про його падіння стала шоком. Перед офіційною публікацією в газетах Львовом уже поширилися чутки про капітуляцію Перемишля, але їм не вірили: вже декілька разів вони з’являлися і жодного разу не підтвердилися. Коли про подію написали в пресі, реакція людей – згідно зі свідченнями очевидців і газет – була надзвичайно бурхливою: істерія, серцеві напади, самогубства. Не всі повірили у правдивість цієї звістки і після офіційних повідомлень. В анонімному листі, адресованому воєнному генерал-губернатору графу Г. Бобринському, хтось з львів’ян написав, що перед втечею австро-угорська влада так само публікувала офіційні телеграми про свої перемоги. Також побутувала думка, що місто здалося, проте залозі вдалося втекти. Прикметно, що відвоювання Перемишля австро-угорськими військами через декілька місяців уже не викликало такої бурхливої реакції у мешканців Львова [76]. 

Наприкінці вересня у Львові відбулася подія, яку мешканці міста потрактували як єврейський погром. Після обіду в різних частинах Львова була чутна стрілянина, проте ніхто не міг зрозуміти її причину. З’ясувалося, що нібито єврей стріляв у козака і тепер вони відповідають пострілами із карабінів. За іншою версією якийсь злодій хотів вкрасти гаманець російського солдата, втікав і відстрілювався. Одночасно невідомий єврей з вікна на вулиці Валовій стріляв в будинок, де розмістилися російські командири, через це і тут козаки розпочали стрілянину. Люди на вулицях, зокрема і російські офіцери, не могли зрозуміти її причин і виглядали в небі австрійський аероплан, припускаючи, що постріли скеровані в нього [77]. В. Шухевич зазначає в щоденнику, що він був певний: це вже повернулося в місто австро-угорське військо. Російські солдати, котрі йшли на вулиці біля його будинку, також припускали таку можливість78. Згодом висували здогади, що так хотіли спровокувати мешканців на якесь насильство або що російські війська зазнали несподіваного нападу під містом. Переважно не вірили, що єврей міг стріляти в російського солдата. Оскільки стрілянина відбувалася одночасно в різних районах міста, заселених євреями, було зроблено висновок, що це наперед спланована акція. Після проведеного слідства влада конфіскувала три будинки на вулиці Валовій, з вікон яких буцімто лунали постріли [78]. Один із очевидців пише, що жертвами цього погрому стали 47 осіб, а полічити число ранених неможливо, оскільки багато людей не заявили про отримані ушкодження. Єврейське населення міста було настільки переляканим, що вирішило не ходити в синагогу навіть під час свят, які саме наближалися. Лише запевнення графа Г. Бобринського, що він гарантує безпеку євреям, вирішили ситуацію [79]. 

Важкими для мешканців міста були останні дні російської окупації у червні 1915 року. Воєнний генерал-губернатор Галичини граф Г. Бобринський видав наказ про примусове виселення всіх чоловіків віком від 18 до 50 років до Волинської губернії, щоб перешкодити їхньому подальшому вступу до австро-угорського війська. Реалізувати повністю цей план російській владі не вдалося, проте багато чоловіків переховувалися, побоюючись або висилки, або залучення до примусового копання окопів під Львовом. З’явився здогад, що наказ можливо був виданий для тих мешканців, котрі скомпрометували себе співробітництвом з окупантами – щоб вони мали формальний привід виїхати зі Львова до Росії. Місто також бомбардували австро-угорські аероплани, що призвело до жертв серед цивільного населення. В останні дні окупації відбулися грабунки мешканців російськими солдатами, а також підпали складів із запасами продуктів та амуніції. По Львову поширилися поголоски, що при відступі російська армія влаштує масові погроми, проте війська відступили не заходячи в місто. Натомість правдивою виявилася інша поголоска, що 19 червня вночі, відповідно до складеного списку, заарештують і вивезуть заручників. Зрештою 44 заручники примусово залишили Львів, серед них був президент міста Т. Рутовський. Прикладом того, що чутки можуть бути виразом не лише паніки, але й масової радості, 22 червня стала поголоска про те, що воєнний губернатор граф С. Шереметьєв залишив місто, а перші австро-угорські військові появилися біля Янівської рогатки. Газети повідомляли, що звістка поширилася миттєво і за півгодини біля рогатки зібралося близько 20 тисяч людей, їхня кількість поступово збільшувалася, мешканці виходили на вулиці вітати війська, відбулися стихійні багатолюдні маніфестації [80].

Масове поширення чуток в суспільстві вказує на нестабільність, зміни в ньому, а також на недовіру до офіційних засобів масової інформації чи недоступність правдивої інформації. Реакцією на інтенсифікацію тривожних чуток може стати паніка – як та, наприклад, що призвела до втечі тисяч львів’ян з міста в кінці серпня і на початку вересня 1914 року. З початком російської окупації Львова мешканці не мали достовірної інформації не лише про те, що відбувається поза ним, але й у самому місті. Поширення найнеймовірніших поголосок і віру в них, людей, які не були схильні до цього, можна пояснити бажанням адаптуватися до нових непростих умов, підбадьорити себе та інших членів групи, применшити відчуття небезпеки та силу ворога. 

∗∗ Стаття написана завдяки стипендії Центру міської історії Центрально-Східної Європи. Попередній варіант статті: http://www.lvivcenter.org/download.php?downloadid=30