Історія Святого Письма крізь століття

распечатать

Ми публікуємо розділ з нової книжки Ярослава Пелікана "Кому ж належить Біблія? Історія Святого Письма крізь століття", яка щойно побачила світ у видавництві "Дух і літера". Розділ присвячений формуванную Нового Завіту...

Хоч у багатьох мовах слово "Писання" вживають і в однині, і в множині, як чергуються вони й на сторінках цієї книжки, в Новому Завіті все ж переважає множина, і вона точніше позначає Книгу, що насправді складається з багатьох книг. Але на відміну від юдейського Танаху, християнська Біблія послідовно та неминуче множинна, бо складається з двох цілком окремих, хоч і взаємопов’язаних Завітів:

Новий в Старому сховано, Старий в Новому явлено, –

як каже відомий латинський куплет. Виникнення цієї нової концепції єдиної Біблії, що складається з двох Завітів, справедливо можна було б назвати найважливішою подією в історії раннього християнства. Його наслідки виявилися навіть більш далекосяжними, ніж навернення імператора Константина. Але не менш важливою є ця подія і для історії "Біблії крізь віки", й для історії юдео-християнських відносин. Єдина Біблія з двох Завітів була грецькою Біблією (як видно за кількома з найбільш відомих рукописів, на взірець славетного Codex Sinaiticus), а згодом – і латинською. Ідея ж про гебрейський Танах та грецький Новий Завіт, розташовані пліч-о-пліч на книжковій полиці, – загальник, починаючи від "повернення до джерел" у період Ренесансу та Реформації і до сих пір для багатьох досліджень та бібліотек (включно з тією, де пишеться ця книжка), – тривалий час лишалася невідомою. Таким чином, паралельно відбулися і канонізація Другого, саме християнського Завіту, і прийняття Першого Завіту – не мовою оригіналу. Це не могло не відіграти свою роль у розмежуванні юдеїв та християн, навіть попри заяви з обох боків про дотримання одного Закону, читання одних Пророків та співання одних і тих самих Псалмів, – вони цитують все це одні одним, точніше, одні проти одних, різними мовами.

"НОВИЙ" ЗАВІТ

Новий Завіт – значно коротша частина християнської Біблії, ніж Старий, займає загалом менше місця, ніж Псалми вкупі з великими Пророками. З огляду на його зв’язок із поширенням християнства, вплив Нового Завіту, втім, значно перевершує його скромний обсяг. Християни – і, відтак, загалом широка читацька аудиторія, – зазвичай краще знайомі з Новим Завітом, про нього більше пишуть учені, богослови та популярні автори.

Новий Завіт – не книга, а ціла бібліотека, що містить розмаїту ранньохристиянську літературу кількох різних жанрів. Чотири канонічних Євангелія, що збереглися в процесі відсіювання, масштаб якого ми лише зараз починаємо усвідомлювати, кажуть про життя, особистість та вчення Ісуса, яким Його пам’ятала християнська спільнота. Книга Діянь Апостолів, написана автором Євангелія від Луки, простежує історію християнства від Ісусового Воскресіння майже до кінця діяльності Павла. Послання – це листи різних лідерів ранньої Церкви, головним з яких був апостол Павло, де Благовість Церкви докладено до тих чи тих потреб та проблем ранніх християнських спільнот. Книга Одкровення (Апокаліпсис) – єдиний канонічний представник великого жанру апокаліптичної літератури, що виник у християнському середовищі (та далеко за його межами). Спільним для всіх цих типів християнської літератури є контекст їх виникнення: життя ранньохристиянської спільноти. Християни збиралися по домах, в юдейських домах молитви та в громадських місцях. Усвідомлюючи себе частиною універсальної традиції, яка простягається назад до початку часів та вперед до Другого Пришестя Христа у славі Його, вони все ж утворювали партикулярні та локальні спільноти. Тут вони служили знедоленим, разом вивчали Закон та Пророків і брали участь у Таїнствах. Тут вони й сперечалися, нерідко досить серйозно, що недвозначно фіксують Послання до Коринфян та до Галатів. Це життя в спільноті складає той спільний контекст, що його має на увазі весь

Новий Завіт, навіть ті місця, які його, здається, не відбивають. Богослужіння спільноти, її навчання, сприйняття нею Старого Завіту та її сподівання щодо прийдешнього розробляються як змістом, так і самою мовою всіх новозавітних книг, попри всі розбіжності між ними.

Становлення Нового Завіту в середовищі християнської спільноти – це чинник, через який відтворення "біографії Ісуса" чи історії Церкви у І ст. постає вельми проблематичним, якщо не неможливим. Як завжди стверджувало передання Церкви і як підтвердили сучасні дослідження Нового Завіту, його 27 книг мали на меті не задовольнити історичну допитливість щодо зображуваних ними подій, а донести свідчення, "щоб ви ввірували" в Божу дію, втілену у цих подіях (Йн. 20:30-31). Історичним висновкам з Нового Завіту перешкоджає також досить короткий проміжок часу, який покривають ці книги, порівняно з тисячолітньою історією, описаною Старим Завітом. У Новому Завіті менше історичної інформації, ніж у Старому, тому більшість історичних фактів про Церкву І ст. можна вивести, лише зіставляючи повідомлення одного з Євангелій чи одного із Послань з випадковими перехресними посиланнями на "світську" історію Риму, що найчастіше зустрічаються в Євангелії від Луки та в Діяннях Апостолів. (У цьому розділі книги Нового Завіту розглянуто в тому порядку, в якому вони розташовані у християнських Бібліях, хоча він і не заснований ані на простій хронології, ані на їхній відносній важливості). 

ЄВАНГЕЛІЯ

Чим є Тора для Танаху, тим є Євангелія для Нового Завіту: свідченням віри в основні визвольні події та дії Божі, довкола яких гуртувалася спільнота вірних. Для Тори це події, пов’язані з Виходом з Єгипту; для Євангелій це події, пов’язані з Ісусом Христом. Євангелія також поєднує з Торою особлива увага сучасної історико-критичної біблеїстики – починаючи з ХVIIІ ст. – саме до цих частин Писання. Три перших Євангелія здаються багато в чому взаємозалежними – вони й справді позичають чимало описів одне в одного (а також із попередньої традиції, принаймні почасти усної); – і все ж це різні книги, кожна з яких має свої особливі завдання та структуру. Четверте ж Євангеліє, хоч би яким було його походження, більш індивідуальне, ніж інші. Проте, якщо розглядати їх як частини єдиної композиції, ці чотири портрети складають основу всього Нового Завіту. Якісь із інших частин Нового Завіту мають більш ранні датування, якісь можуть видаватися на наш смак вишуканішими з літературного погляду чи глибшими в богословському аспекті. Але Євангелія посідають особливе місце в плані християнської Біблії як засновок для всієї подальшої історіографії та настанов.

Євангеліє від Матвія починається з Ісусового родоводу, за яким слідує оповідь про Його народження та дитинство (Мт. 1:1-17). Оповідь про суспільну діяльність Ісуса відкривається тут історією Його хрещення – "інавгурації" Його суспільного служіння – та епізодом спокушання Його в пустелі. Наступний важливий розділ Євангелія являє зібрання висловів, відоме як Нагірна Проповідь, у його найповнішій формі (Мт. 5-7) [1]. Воно відкривається Заповідями блаженства: "Блаженні вбогі духом" – і містить Молитву Господню. Цей конспект Ісусового вчення посідав особливе місце в історії християнської думки та писемності, його коментували Йоан Златоуст у грецькій традиції, Августин у латинській традиції та Лютер у традиції Реформації. За Нагірною Проповіддю йде низка чудесних зцілень та спрямування дванадцятьох учнів на проповідь. Зіткнення Ісуса з Його супротивниками, цикл приповістей та епізод відкидання Його мешканцями Назарета, Його рідного міста, який призводить до спостереження, що "пророка нема без пошани, – хіба тільки в вітчизні його та в домі своїм!" (Мт. 13:57), слугують приготуванням додругої половини Євангелія. Тут ми бачимо Ісуса, Який рішучо входить з учнями в Єрусалим, готуючи їх до подій Своїх страстей попередженнями та прикладами (що в той момент здебільшого вислизають з їхньої уваги). Його полеміка з юдейськими опонентами дедалі більше загострюється, і в такий спосіб Євангеліє готує сцену для зображення Його страждань та смерті. Це зображення в Матвія завершується короткою оповіддю про деякі з явлень Ісуса по Воскресінні та про Його "велику місію" ввести в коло Своїх учнів усі народи (Мт. 28:19-20), з чого виходить місіонерська діяльність двадцяти подальших століть. Євангеліє від Матвія містить чимало посилань на Старий Завіт та цитат із нього, і це наводить учених на думку, що воно було адресоване євреям, які стали християнами, та євреям, які могли ними стати. На підставі деяких ранніх повідомлень іноді припускали, що Матвій спершу написав Євангеліє арамейською, і на близькосхідних базарах періодично спливали рукописи, що продавалися як копії з цього арамейського оригіналу, та все ж пошуки його виявилися марними.

Євангеліє від Марка – найкоротше й (на думку більшості дослідників Нового Завіту) найбільш раннє з чотирьох Євангелій. У ньому взагалі немає відомостей про походження Ісуса, оповідь починається in medias res Його служіння, що полягає у зціленнях та навчанні й відкривається хрещенням від Йоана Предтечі (Мр. 1:9). Перші розділи містять чудеса нагодування, зцілення та влади над стихіями, а також низку приповістей. Як і Матвій, середні розділи Марко відводить приготуванню до розповіді про розп’яття. Ми бачимо, як Ісус попереджає учнів про майбутні події, входить в Єрусалим та виганяє торговців з Храму, провіщує руйнування міста та Кінець світу. Останні розділи Євангелія оповідають про останні дні земного життя Ісуса, про взяття Його під стражу та страту і про Його явлення по Воскресінні. Серед розповіді про ці явлення текст Євангелія раптово обривається словами: "І не сказали нікому нічого, – бо боялись..." (Мр. 16:8). Ранньою Церквою зроблено принаймні дві спроби завершити історію, відомі як довгі завершення Євангелія від Марка, і сучасні англійські видання зазвичай наводять їх укупі, іноді як додатки чи примітки, аби читач лишався вільним у своєму виборі. Якщо увага Матвія зосереджена на Ісусі як сповненні пророцтв Старого Завіту, то Марко акцентує увагу радше не на цьому, а на Ісусових великих діяннях.

Євангеліє від Луки містить чимало матеріалу, якого нема ані в Матвія, ані в Марка. Воно відкривається епізодами Ісусових народження та дитинства, що їх немає в інших євангелістів, а потому Лука наводить власний Ісусів родовід (Лк. 3:23-38). Хрещення та спокушання Ісуса утворюють прелюдію до Його служіння. Служіння ж описане спершу в його галілейському періоді, що рясніє чудесами й містить деякі повчання, зокрема, коротшу версію Нагірної Проповіді (або ж Проповідь на рівнині), де, приміром, сказано просто "Блаженні вбогі" (Лк. 6:20), а не "Блаженні вбогі духом", як в Матвія (Мт. 5:3).

Наступною є найбільша частина Євангелія, де йдеться про Ісусові мандри Самарією, Юдеєю та Переєю. Щось із цього матеріалу наявне і в інших місцях, та чимало чого складає особливість Євангелія від Луки – приміром, приповість про блудного сина, який покинув дім, аби розтратити "свій маєток, живши розпусно", а потім повернувся й був прийнятий милостивим отцем (Лк. 15:11-32). Як і Матвій, і Марко, Лука вводить свою версію оповіді про Страсті описом діяльності Ісуса в Єрусалимі в останні дні, як Він рішуче "настановив піти в Єрусалим" (Лк. 9:51). Його розповідь про Страсті містить чимало подробиць, яких немає в інших євангелістів, і його повідомлення про явлення Ісуса по Воскресінні також особливо детальні, зокрема Його зустріч із учнями в селі Емаус, під час котрої "Він почав від Мойсея, і від Пророків усіх, і виясняв їм зо всього Писання, що про Нього було" (Лк. 24:27). Євангеліє від Луки, здається, було адресоване християнам не єврейського походження, до яких належав і невідомий за іншими джерелами Феофіл, котрого Лука вітає і в Євангелії (1:3), і в Діяннях (1:1). Можливо, одним із його завдань було показати, що як Ісуса Христа, так і Його послідовників невиправдано звинувачують у підбуренні до бунту проти Риму.

Євангеліє від Йоана має дуже мало спільного з іншими Євангеліями. Після свого славетного прологу, де йдеться про воплочення Слова Божого, Євангеліє оповідає про доросле життя Ісуса, вживаючи як координати декілька головних юдейських свят. Тому саме за цим Євангелієм можна приблизно вивести тривалість земного служіння Христа – приблизно три роки. За першими трьома Євангеліями може скластися враження, – і так справді вважали ранні християнські богослови, на взірець Іринея Ліонського, – що це служіння тривало лише близько одного року. До першого року це Євангеліє, здається, відносить ранні Ісусові чудеса, вигнання торговців з Храму (хоч інші євангелісти відносять його до останніх днів Ісуса) та діяльність в Юдеї та в Галилеї. За Йоановими розрахунками, до другого року, очевидно, слід відносити більшу частину служіння в Галілеї, про яке переказують інші Євангелія. Проте, насамперед, Євангеліє від Йоана зосереджене на третьому році, до якого, мабуть, і належить переважна частина його розповідей. На додаток до подробиць Страстей, що є і в інших місцях, Четверте Євангеліє наводить останні слова Ісуса до учнів у світлиці, як-от: "Зоставляю вам мир, мир Свій даю вам! Я даю вам не так, як дає світ" (14:27) та Його остання "першосвященицька молитва" до Отця перед стражданням (гл. 17). Для богослужіння християнської церкви та для духовного життя окремих вірян це одні з найдорогоцінніших спогадів про життя та вчення Ісуса. "Нехай серце вам не тривожиться! Віруйте в Бога, і в Мене віруйте! Багато осель у домі Мого Отця" (14:1-2) – ці слова, так само як: "Господь – то мій Пастир, тому в недостатку не буду" (Пс. 22/23:1) нерідко виголошують, зазвичай напам’ять, біля смертного одра. Багато які з матеріалів про Воскресіння, наведені Йоаном, також відсутні в інших Євангеліях. Інтерпретатори не можуть дійти єдиної відповіді на питання, за хронологічним чи за символічним принципом Йоан організував свою оповідь, та всі вони погоджуються, що це Євангеліє посідає особливе місце серед чотирьох портретів Ісуса.

За згадкою при початку Євангелія від Луки про "багатьох", що "брались складати оповість" про те, Ким був Ісус і що Він зробив (Лк. 1:1), а також за спорадичними посиланнями (зазвичай зневажливими) в багатьох ранніх християнських авторів ІІ та ІІІ ст., давно стало зрозуміло, що ці чотири Євангелія, об’єднані під обкладинкою канонізованого Нового Завіту, були, безумовно, не єдиними написаними. Але лише в ХХ ст. було відкрито ще кілька євангелій, включно з Євангелієм від Фоми та Євангелієм від Филипа (обидва з яких було написано коптською та знайдено в єгипетському селищі Наг-Хаммаді 1945-46 рр.), що спровокувало неоднозначну реакцію як з боку наукової спільноти, так і з боку широкого загалу. Інтенсивнінауковідискусіїщодоцихнеканонічних євангелій концентрувалися, починаючи з моменту знахідки їх, на їхній дотичності до Євангелій канонічних. Чимало з висловів Ісуса в Євангеліях від Фоми та Пилипа паралельні наявним у Новому Завіті. Деякі з них цілком могли бути частиною усної традиції, з якої походять всі Євангелія; інші ж вислови, з погляду декотрих інтерпретаторів, вказують на походження та використання цих книг у спільнотах, відокремлених від "нормативного" християнського руху, яким він був у перші два-три століття християнської ери. Найбільш разюча відмінність Євангелія від Фоми полягає у відсутності скільки-небудь детальних відомостей про Ісусові страждання й смерть, що домінують у Матвія, Марка, Луки та Йоана. З цих чи інших причин, ці книги не було включено навіть у найбільш ранні збірки з тих, що склали основу нашого Нового Завіту. Натомість – чи, в певному сенсі, саме через це – вони знаходили своїх читачів серед тих, кому канонічна версія Ісусового життя видавалася неймовірною або (та) неприйнятною. Водночас, для більш ортодоксальних християн різних конфесій саме ці риси новизни і є виправданням процесу селекції, за допомогою якого рання Церква відбирала свій канон.

ДІЯННЯ АПОСТОЛІВ

Написані як продовження Євангелія від Луки і тим же невідомим науці автором, Діяння Апостолів пов’язують Євангелія з Посланнями, особливо завдяки своїм відомостям про апостола Павла. Вознесіння Христа (Діян. 1) та Зішестя Св. Духа (Діян. 2) слугують введенням до історії про злет християнства. В перших розділах книги домінує фігура Петра, речника Церкви та головного з дванадцяти апостолів. У цьому виявилась особлива роль, на яку Христос призначає Петра в Євангеліях: "Ти – Петро [скеля], і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою" (Мт. 16:18; пор. Лк. 22:32, Йн. 21:15–20); у подальші століття ці слова відіграють важливу роль у піднесенні авторитету папства та у здобутті ним верховенства. Проповідь та мучеництво Стефана (Діян. 7) завершують цей опис єрусалимської спільноти, утворюючи перехід до основної частини Діянь – проповіді Павла язичникам. Знаряддям навернення Павла стає небесне видіння (Діян. 9), і видіння ж переконує Петра, що Євангелії адресовані язичникам не менше, ніж юдеям (Діян. 10).

Переважна частина інших розділів описує місіонерські подорожі Павла. Починаючи як Савл із Тарса, фарисей, що жорстоко переслідував християн, Павло, навернений з’явою Христа на дорозі в Дамаск, стає полум’яним апостолом Ісуса Христа та християнської Благовісті. Після навернення його життя являє безнастанну діяльність, адже він разом зі своїми соратниками обходить чимало земель Малої Азії та частину Європи, включно з Афінами (17:16-34), проповідуючи юдеям та язичникам. Місіонерська практика цих мандрів знову порушує питання щодо застосування приписів Книги Левит до навернених з язичників, що приводить до розгляду на соборі в Єрусалимі (Діян. 15) власне тих самих питань про універсальність Тори, які розбирає й Талмуд. Під час наступного відвідання Єрусалима, Павло, ставши жертвою громадського заворушення, змушений нагадати про свій статус римського громадянина (22:25-29). В результаті він стає як звинувачуваний перед сонмом римських чиновників; після низки перешкод, включно з розбиттям корабля, бурхлива оповідь досягає зрештою своєї історичної кульмінації в словах: "І ось так прибули ми до Риму" (28:14). Після того книга полишає Павла, отже, розв’язку історії – легендарну подорож в Іспанію чи значно більш правдоподібну розповідь про мучеництво Павла в Нероновому Римі – можна відновити лише за Посланнями цього апостола та з подальшої традиції. Хоча Діяння певною мірою ігнорують, адже їм присвячено значно менше коментарів, ніж Євангелію від Йоана та Посланню до Римлян, вони виконують у Новому Завіті ту ж функцію, яку в Танаху виконують історичні книги. Без них читачі Послань не мали би змоги орієнтуватися в тексті.

ПОСЛАННЯ

Переважну кількість новозавітних писань – 21 з них – складають Послання. Більшість із них було створено як відповіді на ті чи ті конкретні потреби окремих християнських спільнот І ст., але одне чи кілька з них, схоже, являють послання загального адресування, звернені одразу до кількох спільнот, причому, можливо, ім’я адресата було введено, а згодом змінено в наступних редакціях. Більше половини з них приписують Павлу, хоча критики в деяких випадках ставили під сумнів цю атрибуцію.

У Посланні до Римлян найбільш повно сформульоване вчення апостола Павла. Протягом усієї християнської історії чимало реформаторських рухів – не лише той, що ми знаємо як Реформацію XVI ст. – надихалися свіжим прочитанням цього Послання. Від демонстрації загальної провини людства воно переходить до доктрини про виправдання вірою, наводячи приклад Авраамової віри (3:28). Далі апостол обговорює нове життя, що дається разом із виправданням (5:1), а також власну боротьбу за віру (гл. 7). Ці думки приводять його до міркувань про таємницю того, як "увесь Ізраїль спасеться" (11:26) та про божественне обрання – ці міркування чомусь більше вплинули на розмаїті доктрини про передвизначення, ніж на християнське уявлення про юдаїзм. У другій частині Послання перераховано деякі конкретні особисті й суспільні ситуації, де має виявитися нове життя.

Перше послання до Коринфян зображує деякі негаразди, що вносили сум’яття в життя ранньохристиянських спільнот: розколи та надмірна увага до красномовства тих чи тих проповідників, статева розпуста, вживання ідоложертовного, дискримінація та інший безлад на вечерях любові, плутанина у зв’язку з даром мов та відкидання воскресіння. На противагу всьому цьому, Послання оспівує піднесену над усім велич любові у 13 розділі, пам’ятному як "гімн любові" навіть для тих, хто відмовляється від зв’язку з церковною традицією віри. Друге послання до Коринфян також розглядає проблеми спільноти, але не так детально. Воно складається переважно з виправдання Павлом свого апостольського служіння від наклепів та з похвали коринфській спільноті за її щедрість.

Апологія апостольського служіння Павла складає головну тему і в Посланні до Галатів, де розрізнення між християнською Благовістю та юдейським законом представлене ще гостріше, ніж у Посланні до Римлян. Таким чином, цей текст захищає християнську свободу та закликає "стояти в ній" (5:1). Послання до Ефесян, схоже, також з’явилось як відповідь на проблему юдеохристиянських стосунків, але тема цього тексту – єдністьєвреївтаязичниківяк"співгорожансвятим і домашніх для Бога" (2:19) в єдиній Церкві, глава якої – Христос. Потому послання проектує цю єдність на моральне життя християн, а саме на шлюб та сім’ю (5:21-23). Послання до Колосян має багато спільного з Ефесянами, буквальні збіги між ними спантеличували дослідників Нового Завіту. Як і в Ефесянах, у Колосянах увага автора зосереджена на природі Церкви як "тіла Христового". Здається, саме у відповідь на відкидання церковної христології автор так нергійно наголошує на близькому зв’язку між Христом та Церквою, а також на ширшому контексті цього зв’язку – в космічному образі Христа, Яким "все стоїть" (1:17). Послання до Филип’ян – один із найбільш особистих листів Павла. Висловивши особисті почуття до церкви у Филипах Македонських, він каже про приклад Христового смирення (2:5-11) та розповідає про власний досвід віри, переконуючи филип’ян реалізувати своє християнське покликання.

Перше послання до Солунян, як і до Филип’ян, написане в дуже особистому тоні. Воно зображує історію стосунків Павла зі спільнотою у Фессалоніках та втішає тих, хто оплакує смерть своїх братів-християн, нагадуванням про друге Пришестя Христа (4:13-18). Друге послання до Солунян, здається, було написане, аби скоригувати враження, що могло скластися від Першого послання. Очікування негайного Другого Пришестя збило спільноту з пантелику, отже, автор (який називає себе Павлом, але вчені ставлять авторство Павла під сумнів), описує низку подій, що мають передувати кінцю світу, головним чином, прихід антихриста (2:3-12); на завершення він переконує спільноту перебувати в готовності та завзятті.

Так звані Пастирські Послання написані у формі рекомендацій Павла двом його молодим соратникам – Тимофієві та Титові. З початку ХІХ ст. їхнє авторство ставилося під питання багатьма вченими-біблеїстами. Перше послання до Тимофія повеліває йому "берегти передання" (6:20), скарб віри, від лжевчителів і скеровувати своє служіння згідно з настановами та прикладом Павла. Друге послання також переконує Тимофія лишатися непохитним у конфліктах із лжевчителями, додаючи деякі особисті зауваження Павла щодо самого себе, що "час відходу мого вже настав" (4:6), і невдовзі він передбачає мучеництво. В посланні до Филимона Павло заступається за біглого раба-втікача Онисима, прохаючи господаря поставитися до нього ласкаво; втім, у світлі пізнішої емансипації, варто зазначити, що Павло не вимагає відпустити Онисима на волю.

Послання до Євреїв іноді приписували Павлу, але переважна більшість учених не згодна з цим, не була такою й загальна думка ранньої традиції, до того ж воно й не носить його імені. Послання, що багато в чому перегукується з трактуванням Танаху, притаманним александрійським юдеям, являє важливий аргумент на користь спадкоємності християнства щодо юдаїзму. На підтримку цієї ідеї воно демонструє перевагу Христа над посередниками давнього Завіту – ангелами та людьми. Окремо воно обстоює перевагу Христа над старозавітними священиками й те, що жертва Христа вічна, тоді як їхні жертви тимчасові (5-7). Послання завершується закликом наслідувати героїв віри минулого та теперішнього; перерахунок їх, відомий як "перегук святих" (Євр. 11), включає, що цікаво, не лише життя святих із канонічних книг Танаху, а й окремі епізоди з Апокрифів (та інших джерел).

Сім інших послань Нового Завіту зазвичай поєднують під рубрикою "Соборні (загальні чи вселенські) послання". Послання Якова постає проти ідеї, ніби довільне дарування Богом благодаті позбавляє необхідності робити добрі справи (Як. 2:14-16), і протиставляє фальшиве благочестя зовнішнього християнського сповідування істинному благочестю християнського служіння. Відповідно, узгодження цієї думки з Посланням до Римлян стало головним завданням протестантської Реформації XVI ст. Перше послання Петра надихає християн у годину випробувань, описуючи їхні привілеї як спадкоємців Божого надбання.

КНИГА ОДКРОВЕННЯ

Остання книга Нового Завіту й християнської Біблії, Одкровення Йоана чи Апокаліпсис, складається з низки видінь, явлених авторові й тепер переданих ним кільком християнським спільнотам Малої Азії. У цих видіннях, подробиці яких завжди заводили дослідників у глухий кут, споглядачеві на мить відкривається прийдешня перемога Церкви над ворогами силою Христа, Агнця Божого, якій, утім, передує тяжка боротьба. Перемога приводить до "неба нового і нової землі" (21:1) та до знищення ворогів Церкви. Адресовані церквам, яким загрожували, з одного боку, переслідування, а, з іншого боку, байдужість, ці видіння мали зміцнити їхню надію та рішучість. Деякі з найяскравіших сторінок в історії біблійної інтерпретації пов’язані з Одкровенням Йоана. Передусім, передбачення про зв’язування сатани й тисячолітнє царювання Христа (20:1-3) надихнуло яскраві очікування Кінця як у мистецтві, так і в духовності, включно з вражаючим "Видінням Страшного Суду" Вільяма Блейка та з незліченними вибухами марних очікувань, що оточили цю книгу такими хвилюючими полеміками, яких не знала жодна інша книга Біблії.

ХРИСТИЯНСЬКА БІБЛІЯ У ХРИСТИЯНСЬКІЙ ЦЕРКВІ

Очевидно, до формування у Церкві другого "завіту", окрім Старого, призвели кілька чинників. Одним із них було, звісно, структурування часу, що його Церква потребувала, аби пов’язати своє теперішнє з минулим та гарантувати його подальше тривання в традиції віри. Одним із ресурсів цього тривання, поруч із кодифікацією традиції у віровчительних текстах та в літургіці, поруч із переростанням єпископського служіння в єпископську монархію, були "мемуари апостолів" тобто Євангелія. До встановлення канону спричинився й обіг писань, що носили імена апостолів, але не містили апостольського вчення (викладеного у віровчительних текстах та підкріпленого авторитетом єпископів); як ми зауважували вище, деякі з цих відкинутих писань, насамперед, Євангеліє від Фоми та Євангеліє від Филипа, зникли з поля зору й з’явилися лише в наш час. Завдання відбору текстів, з апостольським походженням яких можна було погодитися, хвилювало Церкву до IV ст. На початку IV ст. церковний історик Євсевій Кесарійський запропонував розділяти писання на: визнані практично всіма як частини Нового Завіту; сумнівні, але зрештою прийняті; та більшменш серйозно визнавані в тій чи іншій частині церкви, але зрештою відкинуті [2].

ВИЗНАНІ ТА СУМНІВНІ КНИГИ

З усієї християнської літератури раніше за все почали об’єднувати в збірки Послання Павла [3]. За літургійним вжитком у Римській церкві можна зрозуміти, що першими книгами, доданими до Старого Завіту як додаткові Писання, були Євангелія і що це сталося до середини ІІ століття. Також з Риму, і також імовірно з ІІ століття походить перший детальний список новозавітних Писань, фрагмент Мураторі. Його названо ім’ям Лудовіко Мураторі, який оприлюднв цей текст 1740 р. за ранньосередньовічним латинським манускриптом, заснованим на ще більш ранніх документах. Він містить назви книг, що читалися в Римі близько 200 р. н.е. Як засвідчують до того ж і тексти ранньохристиянських письменників з Ліона, Карфагена й Александрії, приблизно до цього часу Євангелія, Послання Павла та деякі інші Послання почали використовуватись як Писання. За цими джерелами ми можемо реконструювати список тих книг, відносно яких вони погоджувалися. Цей список містив би такі книги (в порядку сучасного Нового Завіту): Матвій, Марко, Лука, Йоан, Діяння, Послання до Римлян, 1 до Коринфян, до Галатів, до Ефесян, до Филип’ян, до Колосян, 1 до Солунян, 2 до Солунян, 1 до Тимофія, 2 до Тимофія, до Тита, до Филимона та 1 Йоана.

З цих же джерел ми можемо скласти й список книг, що викликали сумнів, але зрештою були прийняті в канон Нового Завіту. До цієї категорії належить Послання до Євреїв. Схоже, його визнавали на Сході, але ставили під питання на Заході, адже воно не фігурує в каноні Мураторі та викликає сумнів у деяких інших авторів. Ще більше письменників сумнівалися щодо Послання Якова. Хоча 1 Послання Петра було визнане майже скрізь, воно не перераховане у попередньому параграфі, адже його не згадує каталог Мураторі. З іншого боку, щодо 2 Послання Петра сумнівається чимало авторів із тих, хто приймає 1 Послання Петра. Послання Юди назване у каноні Мураторі, але відкидається іншими джерелами. 2 та 3 Послання Йоана іноді продовжували 1 Послання, складаючи з ним одну книгу, та все ж вони не здобули такого загального схвалення, як 1 Послання. Одкровення Йоана викликало, очевидно, найбільші суперечки з усіх книг, що згодом було канонізовано, почасти через погану славу, якої дуже рано зажив апокаліптизм через єретичні та розкольницькі рухи, що зверталися до нього; крім того, деякі не вірили, що Євангеліє від Йоана та Апокаліпсис могла написати одна людина. Загалом, книги, визнані "канонічними", так чи інакше були пов’язані з іменами апостолів; можливо, це пояснює введення в канон Послання Юди. З іншого боку, Послання до Євреїв не носить імені апостола (як ми зазначали, Павлові його приписано пізніше); але його сила й чистота мали ясно свідчити, що, якщо повинно існувати нормативне зібрання християнських писань апостольського покоління, то ця книга має входити до нього, хоч би хто її не написав.

ФОРМУВАННЯ НОВОЗАВІТНОГО КАНОНУ

Писання Євсевія та його сучасника Афанасія Александрійського доводять, що згоди стосовно суперечливих книг було досягнуто приблизно до середини IV ст. і що канон Нового Завіту, відомий нам за християнськими Бібліями, до цього часу завоював загальне, як не вселенське визнання. Вперше цей канон фігурує в листі Афанасія від 367 р.

Деякий час після цього листа окремі спільноти ще дотримувались інших поглядів. Так, учені й богослови Антіохії загалом приймали лише три Соборних Послання – Якова, 1 Петра і 1 Йоана, а один із найвідоміших представників цієї школи, Феодор Мопсуестійський, відкидав увесь цей розділ канону. Захід пристав на думку Афанасія. У 382 р., за папи Дамаса, відбувся собор, на якому, під впливом присутнього Єроніма, було визнано список книг, відповідний спискові Афанасія. Наприкінці V cт. його було ратифіковано папою Геласієм. Незалежно, такий само список було затверджено для провінції Африка 393 р. в місті Іпона Регія та в 397 й 419 рр. у Карфагені з ініціативи Августина Іпонського. Можна вважати, що Друге правило Трулльського собору 692 р., відомого каноністам як Quinisext, завершило процес формування Нового Завіту як для Сходу, так і для Заходу. Це гостро контрастує зі статусом старозавітного канону, що не розбирався жодним "вселенським" собором церкви і був затверджений лише на Тридентському соборі 1546 р., причому й після того довкола нього точилася полеміка – стосовно статусу Апокрифів.