De Profundis

распечатать

 Ми публікуємо передмову до книжки Ґустава Герлінґ-Ґрудзінського "Інший світ", яка нещодавно побачила світ у видавництві "Книги – ХХІ"

Малоймовірно, щоб людина, яка читатиме ці рядки, нічого не чула про паризьку «Культуру» і видавництво «Літературний Інститут», про антологію Юрія Лавріненка «Розстріляне відродження» і впорядкований Іваном Кошелівцем збірник дисидентських документів «Україна 1956-1968», а відповідно – і про виняткову роль Єжи Ґедройця у процесі польсько-українського примирення та в налагодженні діалогу між самими українцями – часто розсвареними і розділеними чужими й ще чужішими кордонами. Своєю чергою, втягнуті в орбіту «Культури» українські еміґранти також намагалися у міру досить скромних порівняно з польською еміґрацією сил віддячувати Ґедройцю добрими справами. Зокрема, на початку 1966 року Іван Кошелівець як тодішній головний редактор «Сучасності» звернувся в Maisons-Laffitte за порадою, кого з польських письменників було б варто перекласти українською насамперед. Ґедройць назвав три імені: Марек Гласко, Вітольд Ґомбрович, Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський.

Того ж року «Сучасність» опублікувала повість Гласка «Кладовища» («Cmentarze»). Ґомбровичу на українські переклади довелося чекати довше. Точніше, сам він їх не дочекався: фраґменти його «Щоденника» з’явились у тій-таки «Сучасності» щойно у 1986 році, зате вже у відносно незалежній Україні «Щоденник» та роман Ґомбровича «Фердидурке» вийшли друком у повному обсязі. Таким чином, із запропонованої Ґедройцем трійці найменш знаною українському читачеві залишається на сьогодні творчість Герлінґа-Ґрудзінського. Здійснений Олесем Герасимом переклад є свідомою спробою заповнити цю лакуну і хай із великим запізненням, але повернути часточку нашого боргу як перед леґендарним редактором «Культури», так і перед не менш леґен-дарним автором «Іншого світу».

Не намагаючись виправдати характерну українську повільність, зауважу однак, що й на Заході шлях Герлінґа-Ґрудзінського до читача був значно складнішим, ніж можна було б очікувати. Хоч ніби початок виглядав обнадійливо. Автор передмови до англійського (воно й було першим) видання «Іншого світу» 1951 року Бертран Рассел писав: «З-поміж багатьох читаних мною книжок на тему того, що довелося пережити жертвам совєтських в’язниць і таборів, «Інший світ» Ґустава Герлінґа-Ґрудзінського справив на мене найбільше враження і є найкраще написаним. Йому притаманна рідкісна сила простого й живого опису, а правдивість жодного з його місць абсолютно неможливо поставити під сумнів». Книга викликала чимало схвальних рецензій в Англії – схвальних щодо автора, але нажаханих змальованою ним картиною. Здавалося, невдовзі «Інший світ» струсоне й континентальною Європою, змусивши її нарешті по-справжньому відкрити очі на сталінський режим і впізнати в ньому «тоталі-тарного близнюка» нацизму. Проте цього не сталося. До прикладу, в Італії (а від 1955 року до самої смерті Герлінґ-Ґрудзінський мешкав у Неаполі) «Інший світ» десятиліттями «не помічався», у Франції ж книга взагалі тридцять п’ять років не могла пробитися до друку, незважаючи навіть на «протекцію» Альбера Камю.

Коротко цей (насправді цілком прогнозований) парадокс можна пояснити так: постаралися «корисні ідіоти», тобто, за визначенням Брюса Торнтона, «люди, які, живучи в ліберально-демократичних країнах, надають моральну й матеріальну допомогу ідеям тоталітаризму». Своїх «корисних ідіотів» у Європі достатньо мав СССР, не бракує їх сьогодні і путінській Росії. Щоправда, нинішні є не так ідіотами, як сконцентро-ваними переважно на вершинах європейської влади «реальними політиками», що діють радше з прагматичних міркувань, вдаючись до риторики про «загальнолюдські цінності» та «невід’ємні права і свободи» лише після залагодження нафтогазових проблем, тоді як їхні попередники частіше засідали по видавництвах і кав’ярнях та вважали себе ідейними поборниками прогресу. Автор «Іншого світу» на власній – облізлій в архангельській тайзі – шкірі пересвідчився, що таке совєтський прогрес, тож вів із корисними для Кремля західними ідіотами запеклу інтелектуальну війну дослівно до останнього подиху.

Тема ця, гадаю, ще вирине, а наразі – трохи біографії. Народжений 1919 року, Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський належав до того вільного, енергійного і чи не найтрагічнішого в історії Польщі покоління, представники якого зростали в умовах міжвоєнної державної незалежності, звикли сприймати цю незалежність за єдиний природний стан речей і раптом втратили її на порозі дорослого життя, багато хто – разом із самим життям. Ті ж, кому пощастило пережити війну, опинилися перед вибором: залишатися у вдруге зрадженій західними союзниками – цього разу на користь Сталіна – Польщі чи шукати притулку у зрадників або й учорашніх фронтових ворогів. Совєтський досвід безпомильно підказав Герлінґу-Ґрудзінському, що лицемірний, але все-таки вільний світ – це в будь-якому разі незрівнянно кращий вибір, ніж світ тоталітарний і водночас ще лицемірніший. У підсумку «другою батьківщиною» письменника стала Італія, де він і помер 2000 року.

А розпочав Герлінґ-Ґрудзінський свою «літературну кар’єру» в 1935 році, ще гімназистом дебютувавши на сторінках часопису «Кузня молодих». Потім вступив на полоністику Варшавського університету, публікувався в літературних журналах, серед іншого писав рецензії на книги Марії Домбровської, Єжи Анджеєвського, Чеслава Мілоша, Вітольда Ґомбровича. Вересень 1939 року, звісно, різко змінив більш-менш усталену течію життя. Вже у жовтні Герлінґ-Ґрудзінський стає співоргані-затором незалежницької підпільної групи і незабаром виїжджає з кур’єрською місією до Львова. У березні 1940-го, під час спроби вибратися через Гродно до Литви і далі на Захід, його арештовують енкаведисти. Як «німецький шпигун» (хоч німці на той час були для СССР союзниками, а для Герлінґа окупантами) він дістає п’ятирічний вирок і транзитом через в’язниці у Вітебську, Ленінграді та Вологді потрапляє до совєт-ського концтабору в околицях станції Єрцево Архангель-ської області. Праця, голод і холод за межами витрива-лості організму, принизливий табірний побут, свавілля «урок», доноси «друзів», але й незвичайні зустрічі, цікаві спостереження і глибокі рефлексії, а головне – відчайдушна боротьба не лише за виживання, а й за збереження в собі «іскорки людяності» в нелюдських умовах – усе це згодом і лягло в основу «Іншого світу».

У січні 1942 року, оголосивши сухе голодування, Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський таки змусив «гражданіна начальніка» виконати положення «Договору Сікорського-Майського», згідно з яким громадянам Польщі було гарантовано амністію задля спільної совєтсько-польської боротьби проти ІІІ Райху, вийшов на волю, проїхав пів-Росії, перестрибуючи без грошей з поїзда на поїзд, вступив до Армії Андерса, подолав з нею весь ірано-єгипетський маршрут, взяв участь у знаковій для польських вояків битві під Монте-Кассіно, за яку був нагороджений орденом Virtuti Militari, і закінчив війну в Італії. Після війни ненадовго оселився в Римі, видав першу книжку – збірку літературно-критичних нарисів «Живі і мертві», заснував разом із Ґедройцем «Культуру», але не захотів виїжджати з редакцією до Парижа. 1948-1952 роки прожив у Лондоні, де, як уже говорилося, опублікував «Інший світ», відтак переїхав до Мюнхена і кілька років працював на радіо Вільна Європа.

Можна б сказати, що в другій половині 50-х, після остаточної зупинки в Неаполі, одруження з дочкою Бенедетто Кроче – Лідією – та відновлення співпраці з «Культурою» зовнішня біографія Ґустава Герлінґа-Ґрудзінського закінчується і починається понад сорокарічна інтенсивна біографія свідомості, матеріа-лізована в кільканадцятьох книгах (як найбільш вдалі польська критика відзначає численні специфічно «герлінґівські» метафізичні оповідання) та величезному, тематично і жанрово поліфонічному «Нічному щоденнику» («Dziennik pisany noc»). Наприкінці життя до письмен-ника прийшло давно заслужене визнання, а у знову вільній Польщі він посів місце одного з найвпливовіших моральних авторитетів – не в останню чергу через послідовне відстоювання тих поглядів, які вперше були озвучені в «Іншому світі». 

Аналізувати тут образи та сюжетні відгалуження цієї книги навряд чи є потреба: уважний читач і сам це зробить без особливих зусиль, тим більше, що автор весь час допомагатиме йому ґрунтовними поясненнями. Натомість не зайве окреслити бодай найближчий літературний контекст, в якому, з одного боку, увиразнюються «світоглядні настанови» Герлінґа-Ґрудзінського, а з іншого – стають зрозумілішими причини згаданого ворожого ставлення до його роману лівих, як вони про себе думали, західних інтелектуалів.

Найбезпосередніше «Інший світ» пов’язаний, звичайно, з каторжним романом Федора Достоєвського «Записки з Мертвого дому», що відразу засвідчує підзаголовок «Совєтські записки» та відповідний епіграф про «заживо Мертвий дім». Подібними є і структура обох творів, і спосіб розгортання оповіді: по-перше, від «я» (тільки у Достоєвського це «я» вигадане), по-друге, не так у хронологічному, як у тематичному порядку. Чимало сцен і мотивів «Іншого світу» прямо перегукуються з «Мертвим домом»: підконвойна робота, вихідний день, Різдво, лазня, лікарня, виступ «художньої самодіяльності», невдала втеча тощо. Крім того, роман Достоєвського присутній в «Іншому світі» й буквально: саме його читає в таборі Герлінґ-Ґрудзінський і в розділі, який так і називається – «Записки з Мертвого дому», – розповідає про свої враження від цієї лектури.

Враження належали до найсильніших за весь час ув’язнення: «Не те приголомшувало у Достоєвського, що він умів описати нелюдські страждання так, ніби вони становили лише природну частину людської долі, а те, що… між його і нашою долею ніколи не було навіть найменшої перерви… І чим захланніше я пив з отруєного джерела «Записок з Мертвого дому», тим більшу, майже таємну радість знаходив у думці, яка вперше за рік зблиснула в моїй голові – думці про самовизволення через самогубство». На щастя, знайома Герлінґа-Ґрудзінського, Наталія Львівна, яка дала йому почитати «Записки», попросила повернути їй книгу, тож думка про самогубство промайнула і більше не поверталась. Але залишилося сформульоване Наталією Львівною переконання, «що вся Росія завжди була і до сьогодні є мертвим домом, що час зупинився між каторгою Достоєвського і нашими власними муками».

Зідіотілим у своїй совєтофілії корисним «лівим інтелектуалам» Заходу і цього порівняння б вистачило, щоб образитись на «Інший світ». Не могла ж, міркували корисні інтелектуали, здійснена під гаслами свободи і рівності революція нічого не змінити в колишній тюрмі народів. Не може, продовжували міркувати вони, совєтська Росія нічим не відрізнятися від царської. Що ж, комуністична революція справді дещо змінила: на порядок зменшила норми харчування для в’язнів, на кілька порядків збільшила «виробничі плани», розбудувала ГУЛАГ і загнала в нього вмирати мільйони випадкових людей, перетворивши Сибір на суцільний, за словами Варлама Шаламова, «білий крематорій». Свого часу царська цензура вустами барона Медема висловила до «Записок з Мертвого дому» претензії, мовляв, змальована Достоєвським каторга своєю м’якістю може не стільки запобігти злочинам, скільки привабити потенційних злочинців. І важко не погодитися з цензурним бароном: на тлі іншого світу Герлінґа-Ґрудзінського мертвий дім Достоєвського з його вином, калачами і смаженими поросятами виглядає майже як будинок відпочинку. 

Анти-герлінґівську логіку «лівих інтелектуалів», у принципі, можна пояснити, хоч менш паскудною вона від цього не стане. Маючи себе за лівих, інтелектуали вважали своїм обов’язком відстоювати відповідну ідеологію, практичним втіленням якої їм увижався СССР. Проблема однак у тому, що ліва ідеологія несумісна з тоталітаризмом. Погодившись на друк і поширення «Іншого світу», «ліві інтелектуали» опосередковано б визнали, що ця книга правдива, а отже, що комунізм і нацизм – не антагоністи, як хотілося вірити їм, а таки «тоталітарні близнюки», як наполягав Герлінґ-Ґрудзінський. На таку ідеологічну зраду «ліві інтелектуали» йти не хотіли. Легше було просто відвернутися від мільйонів доведених голодом і рабською працею до тваринного стану людей, легше було не бачити колишніх професорів, які тижнями здихають у власних випорож-неннях по бараках-трупарнях, і колишніх оперних співачок, які віддаються уркам на очах цілого табору за миску баланди, легше було не читати книжки, в якій усю совєтську Росію названо «мертвим домом», країною, де «можна втратити віру в людину і в сенс боротьби за те, щоб їй було краще на землі».

Про всяк випадок: у великому і розмаїтому Божому звіринці трапляються істоти, для яких критика російської влади є синонімом русофобії. В їхній «системі вартостей» Герлінґ-Ґрудзінський безперечно виявиться затятим русофобом, хоч би що тут про нього далі говорилося. Але притомним читачам, можливо, буде цікаво довіда-тися, що сам автор «Іншого світу» за десятиліття співпраці з «Культурою» поступово перетворився (це його самохарактеристика) на «речника острівця інакшої Росії в совєтському морі», увійшов до редколегії російського еміґраційного часопису «Континент» і врешті-решт видав цілу книгу «Почвари революції» («Upiory rewolucji»), присвячену творчості Достоєв-ського, Сологуба, Пастернака, Булгакова, Платонова, Солженіцина, Синявського, Даніеля та ін. Одним з найулюбленіших російських письменників Герлінґа-Ґрудзінського був, звісно, так само «затятий» автор «Колимських оповідань» Варлам Шаламов.

Про всяк випадок-2: вираз «ліві інтелектуали» я беру в лапки не тому, що не вважаю їх інтелектуалами (інтелектуалом або, щонайменше, в.о. інтелектуала може бути й ідіот – хоч корисний, хоч некорисний – якщо він продукує й поширює якісь ідеї), а тому, що не вважаю їх лівими. Як на те, класичним – без лапок – лівим інтелектуалом був саме Герлінґ-Ґрудзінський. Тому для нього й не існувало принципової різниці між тоталітар-ним режимом, який організовує Голокост, і тоталітарним режимом, який організовує Голодомор, між вождем, який винищує уявних ворогів газом, і вождем, який застосовує з тією ж метою природні умови, лісоповал і рудники. Залапковані «ліві інтелектуали», мабуть, подобріли б до Герлінґа-Ґрудзінського, якби він відмовився від цієї концепції тоталітарних близнюків і висунув якесь м’якше формулювання на зразок «перегинання палиці» абощо. Але автор «Іншого світу» не йшов на компроміси, навіть коли мав справу зі значно серйознішими за «лівих інтелектуалів» супротив-никами і до кінця життя відстоював свою позицію: «Суперечки, чи совєтський тоталітарний близнюк нацистських концтаборів знищив двадцять, а чи п’ятдесят мільйонів людей, є безплідними. Суттєвим є лише те, що він цілком заслуговує називатися близнюком» («Нічний щоденник», 8 серпня 1997).

Повертаючись до контексту, другою книгою, яка зазвичай згадується у розмовах про «Інший світ», є написаний через рік після нього «Поневолений розум» Чеслава Мілоша, а разом ці два твори, як і їхні автори, становлять виразну полемічну пару. Ясна річ, це не була полеміка ідейних ворогів, адже Мілош так само не відчував симпатій до комунізму і хотів донести до західного читача думку про «серйозність ідеологічного наступу на Сході». А однак, на відміну від роману Герлінґа-Ґрудзінського, «Поневолений розум» миттєво здобув світовий розголос і не зазнав бойкоту з боку «лівих інтелектуалів». У чому тут справа?

На думку автора «Іншого світу» (який ніколи не заперечував художньої досконалості та влучності окремих формулювань «Поневоленого розуму»), Мілош сказав західним інтелектуалам те, що вони хотіли почути. А почути вони хотіли щось таке, за допомогою чого можна було б якоюсь мірою виправдати свою совєто-філію, навіть знаючи про злочини Сталіна. В «Іншому світі» комунізм постає як вельми примітивний режим, для якого терор проти особистості і використання масової рабської праці є не відхиленням від норми, а необхідною умовою існування самого устрою, про що, до речі, задовго до «чисток» 30-х років знали Троцький з Леніним. Просто кажучи, Герлінґ-Ґрудзінський не вважав, що кожен, хто співпрацює з комуністичним режимом, заслуговує на беззастережний осуд, але сама колаборація з ним завжди є – нехай навіть часто вимушеною – співучастю в злочині. Тим часом Мілош кидав самозакоханій гідності інтелектуалів рятівну соломинку, стверджуючи, що причиною переходу на комуністичну службу, «крім звичайного страху, крім бажання врятуватися від злиднів і фізичного знищення», бувало також «прагнення внутрішньої гармонії і щастя». Своєю чергою, Герлінґ-Ґрудзінський будь-які спроби ідеалізації комунізму, зрозуміло, відкидав, хоч і не заперечував, що для певної – зовсім мізерної – кількості людей вирішальним чинником прийняття «нової влади» міг бути пошук «нової віри».

Не думаю, що було б мудрим рішенням однозначно ставати у цій полеміці на чийсь бік. Просто обоє її учасників пояснювали комуністичну систему, опира-ючись на власний досвід стосунків із нею. А досвід в’язня ГУЛАГу мав небагато спільного з досвідом працівника посольства Польщі у Вашинґтоні й Парижі. Як зауважив провідний польський герлінґознавець Влодзімєж Болецький, «це два різні погляди на ті події, різний вибір місця спостереження… Герлінґ завжди мав надзвичайне, сказати б, суспільне чуття, вмів дістатися точки зору великої частини людей у Польщі. Натомість Чеслав Мілош описав у своєму «Поневоленому розумі» поведінку вузької групи інтелектуалів».

Конкретних прикладів цієї поведінки у Мілоша описано чотири. З-поміж них найкращим і найближчим до істини Герлінґ-Ґрудзінський вважав опис понево-лення розуму «нещасного коханця історії» Тадеуша Боровського. І це, власне, третій автор, чиє ім’я майже обов’язково виринає у дискусіях навколо «Іншого світу».

До певного моменту долі Боровського і Герлінґа-Ґрудзінського виглядають мовби у дзеркальному взаємовідображенні. Перший народився в СССР (у Житомирі), перебрався до Польщі і під час окупації потрапив у нацистський концтабір Аушвіц-Біркенау. Другий, як уже знаємо, народився в Польщі, але опинився в концтаборі совєтському. Обоє у двадцяти-річному віці занурилися в пекло, перед яким блідне фантазія Данте, обоє дійшли до межі виснаження (в гітлерівських таборах таких «живих трупів» називали мусульманами, у сталінських – доходягами), обоє згодом виписали табірний досвід в автобіографічних творах. Ось тільки у сприйнятті Герлінґа-Ґрудзінського вся «в’язнична цивілізація» назавжди залишилась «Іншим світом», а Боровський своє головне і найбільше оповідання (фактично повість) назвав «У нас в Аушвіці».

Важко й згадати випадок, коли різниця між назвами так точно б відображала різницю між самими авторами. Табір зробив із поета-початківця Боровського великого прозаїка, але позбавив його майбутнього: все, що відбувалося після Аушвіца, наче й не проникало в його випалену свідомість або сприймалося як щось, не варте уваги, як життя «не у нас». Герлінґ-Ґрудзінський, навпаки, дуже ретельно пильнував, щоб не спотворити власну свідомість законами і звичаями задротованого світу. Наочним свідченням цієї різниці є способи використання авторами концтабірної лексики: Боров-ський її привласнює, мимохідь вплітаючи німецькі слова у польське мовлення і відміняючи їх на польський лад; Герлінґ-Ґрудзінський постійно підкреслює своє відчуження від російського ідеологічного і в’язничного жарґону, беручи його в лапки. А лапки польською мовою – cudzyslw, чужі слова (у нашому виданні цю лексику відтворено курсивом).

З початком сталінізації Польщі Тадеуш Боровський спробував стати адептом «нової віри». Мертвотна бездарність його пропагандистської тріскотні, особливо разюча на тлі геніальних аушвіцьких оповідань, переконливо засвідчила яловість цієї спроби. Відстояв-ши на «ідеологічному посту» заледве два роки, обласканий владою і нарешті одружений з коханою жінкою, Боровський одного вечора (дружина саме перебувала в пологовому будинку) випив снодійне і відкрутив газ у власному помешканні. Комунізм, в якому він хотів знайти антидот нацизму і породженого ним нігілізму, виявився такою ж отрутою і довершив розпочату в Аушвіці справу.

Зламавши Боровського, аналогічна табірна дійсність загартувала Герлінґа-Ґрудзінського: невипад-ково він згодом називав «Інший світ» своїм «романом виховання». Екстремальна ситуація змусила обох авторів зазирнути в безодню людської ницості і пережити шок, але висновки, яких вони дійшли, були діаметрально протилежними. Схоже, що в уяві Боров-ського Аушвіц знищив поняття людини як такої і підсунув на її місце «стаборовану», керовану суто базовими інстинктами тварину. Для Герлінґа-Ґрудзінського ж таке узагальнення було неприйнятним: «Я багато разів переконувався, що в людських умовах людина є людяною, і вважаю жахливим нонсенсом нашого часу спроби судити її за вчинками, здійсненими в нелюдських умовах: це все одно, що міряти воду вогнем, а землю – пеклом».

А ось до тих, хто влаштовує людям нелюдські умови і перетворює їх на «загнаних мисливцями звірів», автор «Іншого світу» не знав найменшої поблажливості: «Сидячи на нарах, він ховав обличчя в долонях і тихо шептав слова молитви таким схвильованим, сповненим болю і сліз голосом, наче припадав до стіп розп’яття у безмежному захваті Тим, чиє змучене тіло на хресті не видало із себе ані слова скарги… «За кого ти так молиш-ся?» – якось запитав його я, не в силах заснути. «За всіх людей», – спокійно відповів він. «І за тих, що нас тут тримають?» –  «Ні, – подумавши, сказав він, – це не люди».

В основі цієї характерної для Герлінґа-Ґрудзінського категоричності у ставленні до всіх різновидів тоталіта-ризму та їх носіїв лежало розуміння крихкості людського світу, який, судячи з недавнього досвіду, так легко і швидко може перетворюватися на нелюдський – байдуже, нацистський чи комуністичний – концтабір. «Творчість Герлінґа, – процитую ще раз Влодзімєжа Болецького, – це справжній крик людини ХХ століття – de profundis, з глибин, це питання про сенс горя, про сенс страждання, про причини зла, яким переповнений світ». Навряд чи у ХХІ столітті ці питання перестануть бути актуальними.