Арль

22 февраля 2012, 14:41

Я винайняв кімнату на останньому поверсі в готелі навпроти Музею Реат, у вузькій і стрімкій, як колодязь, вулиці. Заснути було годі. То вже не гомін, а пронизлива вібрація міста.

Я пішов на бульвари у напрямку Рони. «Річко прудка, зроджена з Альп, ти, що несеш із собою ночі і дні, і надії мої туди, куди кличе тебе природа, а мене кохання». Так співав Петрарка. Рона і справді могутня, темна і важка, мов буйвол. Світла провансальська ніч, холодна, проте з прихованим жаром на вершку.

Я повертаюся у середмістя слідами розмов і музики. Як описати місто, створене не з каменю, а з тіла? Воно має теплу, вологу шкіру і пульс спутаної тварини.

Я п’ю кот-дю-рон у «Кафе де л’Альказар». Щойно барвиста репродукція над баром нагадує мені, що це ж бо тема славетного образу ван Гога Le café de nuit, і що він сам тут мешкав у 1888 році, коли прибув до Провансу, щоб осягнути блакить, інтенсивнішу від неба, й жовтизну, більш сліпучу, як сонце. Чи пам’ятають тут його? Чи живий ще хтось, хто бачив його на власні очі?

Бармен знехотя розповідає, що, й справді, є тут un pauvre vieillard, який може щось оповісти про ван Гога. Втім, зараз його немає; він приходить зазвичай перед полуднем і полюбляє американські сигарети.

Тож я почав оглядати Арль не від греків і римлян, а від fin de siècle.

Наступного дня у «Кафе де л’Алькасар» мені показали отого дідуся. Спершись на паличку, поклавши підборіддя на сплетені долоні, він дрімав над склянкою вина.

— Мені казали, що Ви знали ван Гога.

— А знав, знав. Ким будете? Студент чи журналіст?

— Студент.

Бачу, що ляпнув дурницю, бо дідусь заплющує очі й перестає мною цікавитися. Отож, я виймаю американські сигарети. Принада спрацьовує. Дідусь залюбки затягується димом, допиває вино й уважно дивиться на мене.

— Вас цікавить ван Гог?

— Дуже.

— Чому?

— Він був великим художником.

— Так кажуть. Я не бачив жодного його образу.

Він постукує кістлявим пальцем у порожню склянку, яку

я слухняно наповнюю.

— Ну і так. Ван Гог. Він уже помер.

— Проте Ви його знали.

— Та хто його там знав. Жив сам як пес. Люди його боялися.

— Чому?

— Він гасав полями з такими великими полотнами. Хлопці кидали у нього камінням. Я не кидав. Я був тоді занадто малим. Мені тоді було три або чотири роки.

— Отож, ви його не любили?

— Він був дуже смішний. Волосся у нього було, наче морквяне.

І старенький несподівано заходиться сміхом — довго, від щирого серця та з задоволенням.

— То був дуже смішний чоловік. Il était drôle. Волосся у нього було, наче морквяне. Я добре це пам’ятаю, бо те волосся видно було здалеку.

На цьому, власне, й закінчуються спогади чоловічка про пророка.

Вечеряв я у невеликому ресторані поблизу площі Республіки. Провансальська кухня, з якою я познайомився у незначному обсязі та у третьорядних закладах, просто чудова. Насамперед в’їжджає бляшана таця з перекусками, розділена кількома перегородками. Отож: оливки зелені та чорні, невеликі пікантні цибулетки, цикорій, гостро приготована картопля. Потім чудовий рибний суп, кузен короля супів, марсельського bouillabaisse, простіше кажучи — рибний розсіл, заправлений часником і корінцями. Шматок полядвиці, запеченої з перцем. Рис із сусідньої Камаржі. Вино і сир.

На стіні знову репродукції ван Гога: Міст на Роні, Оливковий гай, Листоноша Рулен. «Хороший дядько, — писав про нього маляр, — позаяк він не схотів брати грошей, ми їли й пили разом, що коштувало дорожче... Але це дрібниця, зваживши на те, що позував він дуже добре».

Власник ресторану не був знайомий із маестро, проте пам’ятає часто повторювану у родині розповідь свої матері. Отож, певного пополудня до родинної винниці ввірвався той шалений маляр і криком хотів змусити придбати образ. Ледь вдалося виштовхати його за огорожу. «Він вимагав якихось 50 франків», — закінчив власник ресторану з безмежною меланхолією.

Під час свого перебування в Арлі та сусідному Сен-Ремі ван Гог створив сотні образів і рисунків. Нічого з цього не зосталось у місті, громадяни якого написали до влади вимогу замкнути його у шпиталі для божевільних. Документ цей опублікувала місцева газета. Він зберігається в Арльському музеї у вітрині, на вічну ганьбу підписаних. Онуки вибачили б дідусям жорстокість, але не те, що ті дозволили пройти повз них величезному багатству, яке втілене сьогодні у найменшому ескізі, підписаному іменем Vincent.

Час починати методичне ознайомлення з містом.

Родюча долина Рони століттями вабила колонізаторів. Першими сюди прибули греки, які в VI столітті до нашої ери заснували Марсилію. Арль, розташований у важливому стратегічному й торговельному пункті у гирлі Рони, був спершу невеликою факторією цієї могутньої грецької колонії. Нічого дивного, що пам’яток відтоді збереглося небагато.

Справжній розквіт Арля й усього Провансу припадає на римський період. Місто тоді називалось Арелате і було заплановане з воістину римським розмахом й урбаністичним талантом. Його блискавичний розвиток почався тоді, коли Марсилія, уклавши союз із Помпеєм, виступила проти Юлія Цезаря. Вождь узяв місто штурмом у 49 році за підтримки військових кораблів, збудованих на корабельнях Арелате.

До Арля напливають нові колоністи, бідні громадяни Лаціуму й Кампанії та ветерани VI легіону. Звідси офіційна і дещо довга назва міста звучить: Colonia Julia Arelatensium Sextanorum. Досконалі дороги, могутні водогони й мости злютовують здобуті землі в один адміністративний і політичний організм. Після жорстокостей загарбання на Прованс спливає благодать нової цивілізації.

Донині живе на берегах Рони культ доброго цезаря Авґуста, про якого люди говорять так тепло, як мої галицькі дідусі про Франца Йосифа. Прекрасна голова цезаря з арльського лапідарію сповнена енергії та лагідності. На цьому скульптурному портреті молодий володар представлений із бородою, яку він носив, наче чорну пов’язку, — знак жалоби за своїм названим батьком, божественним Юлієм.

Поганський лапідарій скромний. У ньому немає ні шедеврів, ні навіть таких видатних творів, як Венера з Арля, копія Праксителя, знайдена серед руїн театру в середині XVII століття і подарована Людовікові XIV. Трохи голів, саркофагів, фрагменти барельєфів, дві чарівні танцюристки у прозорих шатах, в яких скам’янів вітер. У найкращих із цих скульптур ще дрімає еллінська традиція, але більшість творів позначена печаттю провінційного, дещо важкуватого галлороманського ремісництва. Тут можна побачити, — а такого не виставляють у славетних музеях, — звичайне пересічне мистецтво, ремісничо-мистецьку продукцію, щоправда не геніальну, проте солідну, яка через століття відродиться у романській скульптурі.

Годинники б’ють полудень. Доглядач замикає лапідарій, підходить до мене і конспіративним шепотом пропонує відвідати щось таке, що ще не відкрите для огляду відвідувачів, але, на його думку, мало б вчинити на мене більше враження, ніж усі зібрані тут скульптури. Я сподіваюся нововідкритої Венери. Ми спускаємося стрімкими сходами вниз у підземелля. Ліхтар освітлює склепінчастий широкий кам’яний коридор, переділений низьким портиком. Виглядає це трохи як каземат, а трохи як вхід до підземного храму.

Насправді то римські склади провіанту, адже Арль був військово-торговельною колонією. Розміри цих підземних комор і справді імпонуючі. Доглядач, аби вразити мене, докидає ще інформацію про розміщення окремих товарів. «Тут, де було сухо, лежало збіжжя. Посередині, де температура стала, — бочки вина. У глибині дозрівали сири». Я не знаю, чи точна ця інформація, проте ентузіазм цього простого чоловіка з приводу хазяйновитості римлян такий великий, що я годжуся без слова спротиву. Тепер я знаю, що найбільше хвилює уяву нащадків галлів. Не тріумфальні арки і голови цезарів, а водогони та комори збіжжя.

— Не забудьте, шановний, відвідати Барбеґаль, — додає на прощання доглядач. — Це за пару кроків від міста. Туди можна дійти пішки.

На краю узвишшя наче рештки велетенських сходів, які ведуть до неіснуючого храму велетнів. Проте у цих руїнах немає нічого сакрального. То був дуже вигадливий гідравлічний млин із вісьмома рівнями, якими стікала вода, утворюючи штучний водограй, що обертав кола з лопатками. Попри посполите призначення, цю споруду вважають одним із найцікавіших кам’яних об’єктів римського світу.

Наймонументальнішою пам’яткою римських часів є амфітеатр.

Його збудували на узвишші. Два поверхи могутніх арок із дорійськими пілястрами внизу та коринфськими колонами нагорі. Гола конструкція, укладена з циклопічних брил. Жодної легкості чи чарівності, як писав один наївний шанувальник римлян. Найкраще місце для гладіаторів і любителів гострих вражень.

Мене провадить безногий інвалід I Світової війни. Пізня осінь, і відвідувачів мало. Тож він щойно замкнув касу і хоче із кимось потеревенити.

— Колись, то були інші часи. Я втратив ногу на полях Шампані, і що я з того маю? Жебрацьку посаду. У римлян я мав би власний будинок, винницю, кусень поля і безкоштовні квитки до цирку.

— Одначе в тому цирку дикі звірі розтерзували людей, — намагаюся зіпсувати йому ту ідилію.

— Може так було десь в іншому місці, але не в Арлі. Були у нас різні професори і не знайшли жодної людської кісточки. Ані однісінької.

Ну добре вже, добре, спи спокійно, ветеране, ладний так легковажно змінити Фоша на Юлія Цезаря, а де Ґоля на Авґуста. Втім, правду кажучи, я й не сподівався, що римляни, які для мене «плоскі, мов квітка в книжці», є ще для когось предметом таких людських почуттів.

Мури амфітеатру були настільки потужні, що у часи нападу варварів їх перетворили на фортецю. Всередині побудовано близько двохсот будинків, вулиці та церкву. Цей дивний архітектурний конгломерат проіснував до XVII століття. Тепер від будинків ані сліду, могутній овал арени посипаний жовтим піском. На цьому піску, під яскравим сонцем, я бачив кориду. Славетний Антоніо Ордонес «працював» із биком боязко і нездаро. Тридцятитисячний натовп, цей непідкупний суддя цезарів й ігрищ, вив довго, потужно і з осудом.

Оселя муз, античний театр поблизу, менший, більш камерний, наче грецький. Від театру залишилися всього лише жалюгідні руїни, з яких виростають оспівані поетами дві коринфські колони невимовної чистоти й краси.

Наші предки не мали такої розвинутої, як ми, здатності засновувати музеї. Предмети давнини вони не перетворювали на експонати, замкнуті у скляних вітринах. Їх вживали для нових конструкцій, безпосередньо втілюючи минуле у сучасність. Тому відвідини таких міст, як Арль, де перемішані епохи й каміння, повчальніші, ніж холодний дидактизм систематизованих колекцій. Адже ніщо не свідчить настільки промовисто про тривкість творінь людських і діалог цивілізацій, як несподівана зустріч із не описаним у путівниках ренесансним будинком, збудованим на римських фундаментах і з романськими скульптурами над порталом.

До античного театру століттями ставилися доволі безцеремонно, перетворивши його у каменоломню готових скульптурних елементів. Він навіть став ареною боротьби старої релігії із новою. Один фанатичний диякон привів натовп віруючих, які знищили свідчення античної краси.

Усього лише три століття тривав період блиску римської Арелате. У 308 році Костянтин Великий приїхав сюди зі своїм двором. Що за честь для колишньої грецької факторії! Було збудовано велетенський імператорський палац, від якого досі збереглися тільки лазні. Вода у них надходила з гірських джерел, віддалених від міста на 70 кілометрів.

Через сто років імператор Гонорій сказав про Арль таке: «Це місто лежить настільки зручно, має таку жваву торгівлю й настільки жвавий рух приїжджих, що продукти з усього світу найлегше виміняти саме тут. Авжеж, усе, що тільки привабливого є на багатому Сході, у благовонній Аравії, Ассирії чи Африці, принадливій Іспанії чи родючій Галлії, того тут у достатку, неначе це місцеві вироби».

Через кількадесят років Арль і Марсилія були здобуті вестготами.

Однак це ще не був несподіваний прихід ночі, принаймні для Арля, який залишився бастіоном неіснуючої імперії. Римські мури та колони все ще бороняться. У цирку тривають ігрища, а в театрі — вистави, аж до часів Меровінґів. На Форумі бризкають не засипані сміттям фонтани. Апогей варварства припадає на VII–VIII століття.

Владу римських намісників у провінціях переймають єпископи та архієпископи (це успадкування не лише законне, а й природне), яких вдячні співгромадяни називали defensores civitatis. Годі дивуватися, що в часи сум’яття мистецтво відходить на другий план. Римські храми просто перетворилися на місце нового культу. У дім Діани ввели Матір Христову.

Проте від епохи завоювань збереглися твори значної естетичної вартості. Вони мають наче символічний характер. Це надгробки.

Надгробки походять із великого некрополю, званого Аліскампс (деформована назва Єлісейських полів — elissi campi). Цей цвинтар сягає античних часів, великий салон смерті, де покійники призначили собі рандеву. Світове реноме цього легендарного місця — казали, що тут похований Роланд і дванадцять парів, котрі загинули під Ронсево, — стало причиною доволі несамовитої процедури. Отож, труни померлих, які за життя висловили бажання бути похованими на Аліскампс, пускали на хвилі Рони. Спеціальний цех гробарів виловлював їх, коли вони допливали до Арля, беручи за ці послуги так званий droit de mortellage.

Від часів Ренесансу Аліскампс було справжнім родовищем для любителів барельєфів, якими інкрустували палаци й портали храмів. Захланний Карл IX наказав навантажити на корабель стільки цього безцінного матеріалу, що той пішов на дно Рони неподалік від Пон Сен-Еспрі.

Те, що вціліло, зберігається у колекції християнського мистецтва, розміщеній у колишній церкві. Простота й краса старовинних скульптур конфліктує з помпезним єзуїтським бароко інтер’єру.

Коли б не теми, запозичені зі Старого й Нового Заповітів, та християнські символи, можна було б подумати, що ці барельєфи походять із пізньоримської епохи. Перехід через Червоне Море (тепер у кафедральному соборі) сміливо міг би увінчати тріумфальну арку на славу римських легіонів. Антична традиція жила тут до кінця V століття. Пізніше з’явився геометричний декор, стилізоване листя. Мистецтво знову починає з абетки форм.

Від могутнього поля поховань, яким був Аліскампс, залишилася тільки незначна частина. Дванадцять цвинтарних каплиць лежать у руїнах. Рештки кам’яних гробниць неначе пливуть довгою алеєю, засадженою старими тополями, аж до церкви Сен-Оноре, збудованої у провансальському стилі, з куполом і величезною восьмикутною вежею з ажурними вікнами, де колись палав вогонь. На його блиск, як до морського ліхтаря, зліталися померлі.

Dans Arles où sont les Alyscamps Quand l’ombre est rouge sous les roses Et clair le temps

Prends garde à la douceur des choses

Поет цілковито розминувся з настроєм описуваного місця, де насправді неможливо відшукати жодної солодкості.

Ця збірка старого каміння й дерев є суворою та патетичною, наче втілений у мармурі том історії.

Дивна річ, чому Прованс, країна з власним географічним та цивілізаційним обличчям, не створив сильної політичної організації, яка б дозволила йому зберегтись у формі окремого політичного утворення? Щоправда, історія панування провансальських князів нараховує цілих п’ять століть (від X до XV), проте його постійно підважувало втручання чужинців: французьких королів, німецьких імператорів, князів Барселони, Бургундії та Тулузи. Ця «вічна передмова» не лише Італії, а й Іспанії, ділила долю всіх країн, які лежать при битій дорозі. Прованс був надто слабким, щоби протистояти могутнім сусідам. До того ж, гарячий темперамент і анархічний характер провансальців ускладнювали об’єднання.

Арль мав усі, як то кажуть, підстави, — і матеріальні, й духовні, щоб стати столицею Провансу. Тутешня міська комуна була доволі сильною, а голос арльських архієпископів лунав далеко поза мурами міста. Тут відбувалися численні собори, а у середньовіччі Арль називали «галльським Римом». Хрестові походи незмірно пожвавили торгівлю й інтелектуальне життя. Здавалося, епоха блиску Авґустів і Костянтина повернеться знову, коли у 1178 році Фрідріх Рудобородий коронувався в Арлі, у кафедральному соборі Св. Трохима.

Коли я скажу, що цей собор, який вважають скарбом європейської культури, є доказом славного минулого Арля, то в уяві читача може постати образ велетенської будівлі, яка спливає оздобами. Насправді ж, церква у сірій сутані суворого каменю, втиснута поміж будинків, настільки скромна, що її можна було б проминути, не зауваживши, коли б не скульптурний портал. Це не готичний кафедральний собор, що наче блискавка розтинає горизонт, домінує над усім довкола, ні, — це будівля, вся велич якої полягає у пропорціях, вона міцно прип’ята до землі, присадкувата, але не важка. Романський стиль, зокрема у Провансі, є щонайріднішою дитиною античності. Він довіряє геометрії, простим числовим законам, мудрості квадрата і статики. Ніякого жонглювання камінням, а тільки його статечне й логічне використання. Естетичне задоволення, яке отримуєш, оглядаючи ці будівлі, полягає у тому, що елементи виразно видимі, оголені для очей спостерігача, тож він легко зуміє відтворити в уяві процес поставання твору, зуміє розібрати і скласти в уяві камінь за каменем, блок за блоком те, що має таку переконливу й невідпорну єдність.

Портал багато прикрашений скульптурами, втім, усі ці шати тримає міцна рука архітектора, підпорядковуючи цілому. Барельєфи виринають, наче хвилі великої ріки, проте не втрачаючи зв’язку із головною течією.

Над головним входом в овалі ореолу величний Христос. Над ним півколо товстої, міцно заплетеної коси з ангелів. Фриз апостолів. Праворуч процесія спасенних, ліворуч — густа, присадкувата юрба осуджених. Поміж колонами, спертими на хребти левів, ієратичні святі, наче підняті сторч намогильні плити. Вся композиція інспірована греко-римською та ранньохристиянською скульптурою.

Поміж сценами зі Старого та Нового Заповітів ми не без здивування знаходимо Геркулеса. Що робить цей грецький герой на романському порталі? Вбиває немейського лева. І це аж ніяк не приблудна сторінка міфології.

Середньовіччя не знало жорсткого поділу на епохи. Історія роду людського творила зв’язну, мов гобелен, тканину. В уявленнях і легендах герої давно минулих століть поверталися на землю, аби впрягтись у нові труди на службі новій вірі. Невтомний Геракл змагається з гріхом у постаті немейського лева.

Інтер’єр кафедрального собору — пристань спокою. Портал був піснею надії та страху; він провадив до передсінку віковічної тиші. Центральна й бічні нави вузькі, що створює ілюзію висоти, але не втечі вертикалей у безконечність. Склепіння замикає арка, повновида, мов веселка над краєвидом. День просвічує крізь невеликі вікна у товстому мурі, проте кафедральний собор не тьмяний. Він світиться внутрішнім світлом, наче незалежним від зовнішнього джерела.

Посередині прилеглого до собору монастиря розташований двір. Невеликий, розміром із сажалку, самшитовий садок, оточений колонадою. Її збудували у XII та XIV століттях, тому вона наполовину романська, наполовину готична, втім романські рамки такі міцні, що спершу ця суміш стилів непомітна.

Над делікатно зарисованими аркадами височать масивні мури кафедрального собору й важкий східчастий дах монастиря. За всіма правилами це оточення мало б стиснути монастирський двір, позбавити його повітря, перетворивши на нутро оцямрованого колодязя. І незрозуміло, яким чином майстри живого каменю зуміли перемінити цей невеличкий простір у сад, повний делікатної легкості та принадності.

Скульптури, якими оздоблено колонаду, мають різну мистецьку вартість, але принаймні кілька з них є безумовними шедеврами. Особливо св. Стефан — перший патрон кафедрального собору, Гамаліїл — відкривач його реліквій, і св. Трохим. Цей грецький апостол із гарним пласким обличчям, облямованим хвилястим волоссям, має відкриті уста й велетенські розумні очі, які назавше западають у пам’ять.

До кінця XII століття Арль був столицею Провансу. Кафедральний собор Св. Трохима — остання будівля періоду величі. Пізніше політичний центр був перенесений до Екса, а Марсель економічно опанував свого колишнього конкурента. Відтоді Арль стає тихою сільською столицею. Від моря і Камаржі — підмоклого гирла Рони, де випасають табуни диких коней і биків, на місто віє вологим вітром. Гарячий подмух з Альп приносить пахощі лаванди, спекоти й мигдалю.

Видатні події не трапляються. Імператор уже не приїжджає до міста. Зате календар повен свят, забав і тавромахій. У такі дні Арль оживає. Бульвар де Ліс кипить приїжджими.

В останній день мого перебування в Арлі я пішов поклонитися Містралеві.

Провансальці згадують його з таким же ж сентиментом, як доброго короля Рене, князя Анжуйського, графа Прованського, останнього оборонця незалежності цієї країни. Він був типовим представником середземноморської раси. Король любив і заохочував музику, малярство й видовища, писав вірші, був непоганим юристом, а також захоплювався математикою й геологією. Історики закидають йому брак політичних і військових талантів. Легенда не зважає на такі дрібниці. Провансальці пам’ятають і завше пам’ятатимуть, що bon roi Рене започаткував культивування нового ґатунку винограду — мускату.

Містраль був сином селянина; проте його влада над Провансом була справді королівською, ба більше, він зумів воскресити цей край. Батько поета прочитав лише дві книги: Новий Заповіт і Дон Кіхота. Треба було мати віру блідого лицаря, щоб відродити розчавлену сім століть тому велику поезію трубадурів, і то мовою, вигнаною зі шкіл та установ, мовою, що стала народним наріччям.

Початки провансальського відродження були скромними. Заснований у 1854 році сімома молодими поетами гурток Félibrige, попри високі цілі, міг би легко перетворитися на товариство веселих шанувальників келиха і шампура, коли б не геній та працьовитість фелібра «з Чудовим Поглядом» — Фредеріка Містраля.

Його перша велика поема Miréio, видана у 1859 році, була з ентузіазмом сприйнята не лише приятелями, а й найвищими літературними авторитетами Парижа. Це стало вирішальним для кар’єри поета та долі руху. Бо й сам прихід Містраля в літературу був незвичним. В епоху згасання романтизму з’явився поет, який утілював у собі романтичні ідеали: народний, спонтанний співець, котрий писав тією мовою, якою була створена найкраща лірика середньовіччя. Коли б він не існував насправді, його б варто було вигадати, мов Оссіана.

Власне та спонтанність, легкість і невимушеність Miréio є визначальною для її нев’янучої вартості. «Я загадав собі пов’язати любов’ю двох дітей провансальської природи, які б належали до різних соціальних станів, а потім дозволити клубкові точитися з вітром серед несподіванок життя...» Ця поема, яку можна б назвати місцевим Паном Тадеушем, багата образами робіт і днів, вірувань, звичаїв і легенд провансальського села. Захоплення критиків було таким безмежним, що для порівняння з Містралем вони сягали до літературного пантеону по великі імена Гомера, Гесіода, Теокріта й Вергілія.

Провансальський Вергілій не лише писав поеми, вірші та трагедії. Він також редагував журнал Провансальський Альманах, який пережив творця, працював над усталенням провансальської (окситанської) орфографії, а також був автором твору, над яким у наші дні працював би численний штат науковців. Два опасистих томи in quarto (понад дві тисячі сторінок) називаються Lou Trésor dou félibrige ou dictionnaire provençal-français. Проте це не звичайний словник, а справжня провансальська енциклопедія, що поруч із імпозантним граматично-лексичним матеріалом містить історичні нотатки, опис звичаїв, вірувань та інституцій, а також колекцію загадок і прислів’їв.

Містраль був не лише чудовим поетом, а й темпераментним громадським діячем. Завдяки йому Félibrige із гуртка веселих літературних балакунів перетворився в організацію, покликану плекати мову, свободу й національну гідність Провансу. Маніфестація культурної іншості дедалі сильніше й виразніше ставала рухом із політичними цілями. Тепер, через багато років, чиниться все, щоб затерти контури цієї боротьби.

У 1905 році Містраль, нащадок трубадурів, отримує найвищу літературну відзнаку не з рук прекрасної каштелянки, а зі спадку винахідника динаміту. Нобелівську премію він призначив на створення етнографічного музею, присвяченого Провансові. Цей музей досі розташований у ренесансному палаці — Кастелен-Лаваль в Арлі, адже то було улюблене місто автора Miréio. Згадуючи про свої перші кроки, він писав: «Я зовсім не мріяв про Париж у дні моєї наївності. Хай би лиш Арль, який на моєму видноколі посідав те ж місце, що й для Вергілія Мантуя, визнав колись мою поезію своєю».

Площа Форуму, всупереч назві, невелика, тиха, з купкою дерев посередині. Дві коринфські колони і шматок архітраву вмуровані у бридку стіну кам’яниці на доказ того, що колись тут було інакше.

На площі, в тіні платанів — пам’ятник Містралеві, який дуже ретельно зображає поета: його крислатий капелюх, наче виліплений із думкою про голубів, чудова борода, ґудзики жилета, навіть шнурівки на черевиках. Знаменита модель була присутня на урочистості відкриття пам’ятника. Замість промови він виголосив перші строфи Miréio.

Містраль дожив до глибокої старості, і доля подарувала йому спокійну смерть у переддень великого побоїща. Наприкінці свого життя він був уже живим пам’ятником, якому віддавали таку ж шану, наче Ґете у Ваймарі, не лише поети і сноби, але навіть сам пан президент республіки.

Чим був Містраль для Félibrige, усі зрозуміли після його смерті. Організація почала меншати, провінціалізуватися й розпадатися. Все ще відбуваються з’їзди, діють провансальські автори й часописи, втім, усе це — лише блідий відбиток ентузіазму й розмаху перших фелібрів. Прованс уже не є тим екзотичним краєм, яким він був у добу романтизму. Паризькі видавці не чекають на з’яву нового Містраля. Невже він був останнім трубадуром?

О, жодна не знає людина,

Якими краями дикими

Блукаючи, — повернеться та троянда.