Історична політика президента Януковича

распечатать

Від президента Януковича очікували різного. Умовно «проросійський» кандидат переміг на виборах президента України не вперше. 1991 року Леонід Кучма досить швидко розвіяв страхи щодо бажання «возз’єднатися» з Росією, а під кінець свого президентства навіть видав книжку під назвою, що нині видається сміливішою й провокативнішою, ніж шість років тому – «Україна – не Росія». Януковичеві багато хто передрікав саме повернення до Кучминої «багатовекторності» та «виправлення» найочевидніших «перегинів» президента Ющенка (кшталту присвоєння провідникові радикального крила Організації Українських Націоналістів Степанові Бандері звання Герой України).

Але вже відзначення Дня Перемоги 9 травня 2010 року розвіяло чимало з цих прогнозів. Спочатку донецький суд визнав незаконними укази Ющенка про присвоєння звань Герой України Бандері і Шухевичу (останній був лідером націоналістичного підпілля, що мало відчутний вплив на західній Україні до початку 1950-х років). Своє рішення суд аргументував тим, що обидва нагороджених посмертно діячі не були громадянами ані України, ані її правопопередниці – Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Напередодні 9 травня в Луганську були вивішені виготовлені Комуністичною партією України плакати з портретами Сталіна. А в Запоріжжі біля будівлі тамтешнього офісу Компратії встановили бюст Сталіна, який згодом під час прокурорської перевірки виявився «елементом оздоблення будинку» і тому не вимагав згоди місцевої влади на відкриття.

Варто додати дуже важливу річ: коли відбувалися описувані події, Компартія України була членом правлячої коаліції і нового уряду, сформованих після перемоги Януковича на виборах. І хоча критика встановлення бюсту Сталіна пролунала також і з вуст окремих представників нової влади (зокрема, міністра юстиції Олександра Лавриновича), розколу у владній команді вона не викликала. А основною пояснювальною стратегією була обрана теза, озвучена заступницею Голови Адміністрації Президента України Ганною Герман, мовляв, ідеться зовсім не про пам’ятник, а про «малу архітектурну форму», питання ж пам’ятника треба винести на місцевий референдум. Жодного референдуму дотепер не відбулося, а офіс Компартії в Запоріжжі і надалі «оздоблений» бюстом «батька народів».

Також напередодні 9 травня у центрі Києва відкрилася виставка «Волинська різанина: польські і єврейські жертви ОУН-УПА», присвячена етнічній чистці на Волині 1943 року. Формально організував цей захід депутат Верховної Ради від Партії регіонів Вадим Колесниченко, який представив виставу як ініціативу «російськомовних українців». Так напрочуд болісна, важка і важлива (особливо у контексті українсько-польских відносин) тема стала предметом безвідповідальних політичних спекуляцій. Важливо зазначити при цьому, що дотепер у внутрішньоукраїнських суперечках про Українську Повстанську Армію роль жертв націоналістів була зарезервована за радянськими громадянами. Відкриті у 2000-ні роки пам’ятники жертвам УПА в Луганську і Симферополі нічого не говорять ані про польські, ані про єврейські, ані про українські (нерадянські) жертви націоналістичного підпілля.

Сам парад 9 травня відбувся у стилістиці, що подеколи вельми нагадувала паради брежнєвських часів, про інші (неприємні) сторони війни, як-от Голокост, депортації кримських татар, доля радянських військовополонених, репресії на звільнених від нацистів територіях на офіційному рівні не згадували. Не згадувалася і важлива для президента Ющенка теза про «примирення ветеранів».

У царині, що була центральною в символічній політиці попереднього президента, - міжнародному визнанні Голодомору 1932-33 років «геноцидом українського народу» - Янукович також чітко зазначив «зміну вектора». Виступаючи в Європарламенті, він заявив, що не вважає Голодомор геноцидом українського народу. Хоча напередодні вересневого візиту Януковича до США на офіційному веб-сайті президента відновили рубрику про Голодомор (ліквідовану одразу після зміни влади), це не змінило нової офіційної оцінки цієї події (як страшної трагедії, спільної для народів СРСР) ііне задовольнило українську діаспору США, яка демонстративно відмовилася від зустрічі з Януковичем. 

Після кількамісячної паузи нова влада призначила нового директора Українського інституту національної пам’яті (ІНП) – декоративної державної інституції, створеної Віктором Ющенком. Посаду обійняв відомий історик, член ЦК Компартії України Валерій Солдатенко. Уже після цього призначення вже згадувана Ганна Герман заявила, що розглядається ідея передачі до ІНП архівів КГБ, які надалі залишаються у руках правонаступниці – Служби безпеки України.

Хоч документи КГБ за президентства Ющенка так і не були передані до ІНП, проводилася достатньо масштабна і послідовна політика їх розсекречення. Завдяки цій політиці архів СБУ став одним із найвідкритіших на пострадянському просторі. Новий голова СБУ Валерій Хорошковський майже одразу після свого призначення заявив, що його попередник забагато займався історією та архівами. А 8 вересня СБУ затримало одного зі своїх співробітників та одного з учасників розсекречення документів, історика Романа Забілого. Наразі проти нього ведеться кримінальна справа за «підготовкою до розголошення відомостей, що становлять державну таємницю».

Але роль головного подражнювача патріотично налаштованої інтелігенції мав зіграти новий міністр освіти, у минулому Голова Адміністрації Кучми, згодом знаний через свої некоректні висловлювання про українську мову і галичан, а також нез’ясовану до кінця роль в історії про викрадення документів з українських архівів, доктор історичних наук Дмитро Табачник. Свою роль Табачник грає більш ніж успішно. Він одразу підписав кілька розпоряджень, згідно зінтерпретованих ЗМІ та суспільною думкою як наступ на українську мову. Також він виступив з ініціативою «деполітизації» шкільних підручників історії та узгодження їх змісту з Росією.

«Деполітизацію» почали з підручника Віктора Мисана з курсу історії України для 5 класу (10-річних учнів), із якого з 1 вересня 2010 року зникли згадки про Помаранчеву революцію, формулювання «штучний Голодомор» та речення, що 1939-41 років радянська влада «розправлялася з патріотами» в Галичині. До підданого наразі косметичним правкам підручника можна мати чимало претензій. Утім, важливо, що під гаслами «деполітизації» відбувається досить очевидна реполітизація навчального курсу. Своїми діями міністр Табачник і нова влада загалом сприяють поширенню почуття загрози для культурної та національної ідентичності у значної частини населення країни (заради справедливості варто підкреслити, що подібне відчуття викликали й чимало ініцатив Ющенка). І дуже важливе: ініціативи нової влади сприяють формуванню інтелектуально малоцікавої і непродуктивної опозиції «історія національна – історія денаціоналізована», за якої у публічному просторі залишається зовсім мало місця для критичної історіографії.

Якщо ініціативи нової влади покласти на умовні терези, де, з одного боку, будуть заходи «антиукраїнські», а з другого – «проукраїнські» (свідомо вживаю ці максимально спрощені визначення, аби наголосити на їх сприйнятті масовою свідомістю), тоді на другу («проукраїнську») шальку терезів потраплять хіба що відкриття відреставрованого музею Тараса Шевченка в Каневі та заява Януковича біля могили поета в тому-таки Каневі, що українська залишиться єдиною державною мовою. Щоправда, сам проект реконструкції музею був сприйнятий щонайменше неоднозначно, а мовна політика нової влади, включно з розробленим нею проектом нового закона «Про мови», дозволяє вважати державний статус української радше формальністю, ніж реальністю.      

Тобто, заходи нової влади у символічній політиці наразі не дотягують до «багатовекторності» часів Кучми, хоч і назвати їх просто прийняттям російської чи, тим більше, радянської схеми було би великим спрощенням.

Тож як можна описати історичну політику Януковича за неповний рік його президентства? Уже досить очевидно, що ми маємо до діла не просто з перегином палиці в інший бік чи «пошуком протиотрути» до найдражливіших символічних заходів Ющенка. Схоже, що у відчутно зміненому геополітичному контексті новій владі вдалося змусити замислитися над загрозою уніфікації українського публічного простору і можливості відчутного обмеження плюралізму, який дотепер відрізняв Україну від Росії і Білорусі. Водночас, щоразу очевиднішою стає проблема браку ідеологічної основи для такої уніфікації. На відміну від Росії, на цю роль не надається «Велика Вітчизняна війна» чи інша подія ХХ століття. Фрази ж про «стабільність» як шлях до «процвітання» жодної прозорої стратегічної перспективи не містять. Ключове питання я би сформулював так: чи Україна нарешті наблизилася до моменту визначеності, якого вона так успішно уникала завдяки рятівному плюралізму протягом двадцяти років незалежності? І який вибір вона зробить? 

(Ця доповідь була представлена на міжнародному семінарі «Ukraine: présidence Ianoukovitch», що відбувся 4 жовтня 2010 року у Le CERI в Парижі).