Андрухович: України через 20 років не буде

распечатать

В начале марта в рамках цикла «Публичные лекции “Політ.ua”» состоялась первая лекция совместного проекта украинского представительства Фонда им. Генриха Белля и «Полiт.ua», посвященного модернизации Украины. В этом году Украина отмечает двадцатилетие своей независимости. Разговоры о том, как эта страна должна меняться, какие институты и институции нуждаются сегодня в модернизации, будут продолжаться в течении полугода. Мы решили поговорить об этом с известными украинскими общественными и политическими деятелями, писателями, художниками, публичными интеллектуалами. Сегодня на вопросы издания ответил писатель, поэт Юрий Андрухович. Беседовала Татьяна Човпун.

Пане Юрію, які Ви можете відзначити основні позитивні та негативні ознаки в самостійності України за підсумками 20 років незалежності? 

Теоретично негативу мало б не бути зовсім — адже самостійність як така є самозрозумілою цінністю. Вона є своєрідним здійсненням кількастолітніх зусиль українства щодо пошуків себе самого і свого шляху. Втім, практика «державного будівництва» в Україні засвідчила, що супротивників  самостійності в українському суспільстві аж ніяк не менше, ніж її прихильників. А той факт, що напередодні 20-ліття незалежності до влади прийшли Янукович і «донецькі», вперто вказує на досить песимістичну тенденцію: українці готові відносно легко відмовитися від самостійності. На наших очах відбувається цілеспрямоване і планомірне приєднання країни до «русского мира». Я поки що не бачу в Україні суспільних сил, які здатні цьому протистояти. Тобто ми втрачаємо країну і себе. 

А які інституції в Україні найбільше потребують модернізації?

Та фактично всі. Ситуація настільки катастрофічна, що я перестаю вірити в саму можливість в Україні будь-якої модернізації. Іншими словами, Україна й модернізація — поняття несумісні. 

Які основні камені спотикання у становленні національної самоідентифікації України? 

Існування на одній державній території та в єдиному політичному просторі двох антагоністичних політичних націй — радянсько-російської та української. У цій ситуації можливо лише сяк-так виживати. Повноцінно жити і розвиватися в ній неможливо.

Що має бути первинним у побудові нашої самостійної держави: внутрішня політика чи зовнішньополітична спрямованість?

Я не протиставляв би цих речей. Зовнішня і внутрішня політика нормальної держави мають становити цілісну і неподільну єдність і бути продовженням та взаємним доповненням одна одної. Звичайно, що «нормальна держава» — це не про нас. Тому й виникає суто українська спокуса якось це протиставляти і ставити запитання, подібні до Вашого. 

Досвід яких держав є для нас найбільш цінним? З кого варто брати приклад?

Винятково і тільки країни Балтії. Їхні проблеми з існуванням на одній території двох політичних націй, що конфліктують, є абсолютно тотожними нашим. Але те, що представники радянсько-російської в їхніх умовах переважно не мають права голосу, дозволило їм у цілому вирішити базові політичні завдання і прорватися в бік модернізації. Хоч навіть і в їхньому випадку державна самостійність є все ще дуже проблематичною та досі перебуває під загрозою.

Кого Ви б могли назвати з відомих українців, хто особливо яскраво відмітився в роки становлення України?

Їх, як можна здогадуватися, небагато. Це Віктор Ющенко кінця 2004 — початку 2005 років, коли весь цивілізований політикум вітав його, а з ним і всю Україну, стоячи. Проте він дуже швидко розтринькав увесь свій і наш капітал і призвів країну до цілковитого провалу в усьому. По-друге, це Юлія Тимошенко з її стійкою авантюристичною харизмою. Здається, все.

Якою ви бачите Україну ще через 20 років? 

Я її не бачу. Швидше за все її не буде.