Звідки ми дізнаємося про історію?

распечатать

 16 вересня у Музеї «Тюрма на Лонцького» відбулася дискусія з Арсенієм Роґінським. Модератором зустрічі був Дмітрій Іцкович. У дискусії брали участь також двоє істориків – Андрій Портнов і Георгій Касьянов.

Темою дискусії було одне з ключових питань для історика: «Звідки ми дізнаємося про історію?».

Обговорювані питання стосувалися проблеми критики історичних джерел, ролі свідків в інтерпретації історії, проблема історичної пам’яті та місць пам’яті.  

Саме приміщення, де відбувалася дискусія, було водночас ілюстрацією і метафорою розмови. З одного боку – місце пам’яті, з другого – вузький коридор колишньої в’язниці, в якому перебували слухачі, можна інтерпретувати як метафору обмежених можливостей історика  відтворити події минулого «такими, як вони були». Саме тому історія – це уже не те, що було (вочевидь те, яким воно було, не доступне нам), а те, як ми його розуміємо та інтерпретуємо. Власне, цю ідею висловив Георгій Касьянов, відповідаючи на перше питання Дмітрія Іцковіча про те, «звідки ми дізнаємося, як що було»: «Ми не дізнаємось про історію, ми її пишемо. Історія – не те, що було, а те, що написано». 

Отже, у процесі «реконструкції»/«відтворення» історичних подій між істориком і минулим постає ряд бар’єрів. Одним із таких бар’єрів часто стає саме історичне джерело, яке, за позитивістським уявленням, мало би містити достовірну інформацію про минуле.  Однак насправді історичний документ дуже часто містить викривлену, а то й неправдиву інформацію. Про це почав говорити Арсєній Роґінський, розповідаючи про свій досвід роботи із документами 1930-х років. Питання, які поставали перед дослідником у процесі роботи з документами (наприклад, чому перед розстрілами відбувалися побиття людей), потребували розмови зі свідками, оскільки історик, як людина, що не переживала тих подій, просто не може адекватно уявити їх. Отже, найчастіше історичне джерело стає не відповіддю на питання, «як усе було», а ставить додаткові питання, які часто не передбачають можливості знайти на них відповідь. Теза Роґінського полягала у тому, що будь-який історичний документ потребує додаткового «роз’яснення» від свідків подій. 

Однак Андрій Портнов повів мову про те, що часто події навіть середини ХХ ст. не дають можливості розмови зі свідками, і тому залишаються на марґінесі історичної пам’яті. Портнов навів приклад зі Снайдерових «Кривавих земель» (Bloodlands), де відомий історик пише про те, що у масовій свідомості події Голокосту асоціюються найперше із Аушвіцем (оскільки багато в’язнів цього табору вижили, і дали свідчення про нього), тоді як мало хто згадує про справжні «фабрики смерті» - Бєлжець і Собібор (у цих таборах не вижив ніхто, тому свідчення про них нам недоступні). Отже, виходить, що не можна вірити ані документам, ані покладатися на свідків історичних подій, бо їх може просто не бути серед живих. 

А якщо мати на увазі, що історія – це те, «що написано», а не те, що було, ми неминуче приходимо до висновку, що історик є свого роду медіатором між сучасністю і минулим, він «розповідає» нам, якими були події минулого, вочевидь, інтерпретуючи їх. Але чи можна сприймати «розповіді» істориків як хроніки подій? Георгій Касьянов нагадав, що сучасний історик уже не може бути кабінетним ученим, як колись: «Бути істориком означає бути публічною фігурою». І, звісно ж, історик не може не зазнавати впливу політики. 

Іще однією центральною проблемою історіописання є проблема розуміння людини іншого часу. Дмітрій Іцковіч сформулював це питання так: «Як історик пізнає відмінність між людиною і людиною?» (цю проблему особливо актуалізували ще історики французької Школи анналів). Арсеній Роґінський зізнався, що це питання непокоїть його ще від студентських років, коли він досліджував російську дворянську історію ХVIII ст. Він відчував, що абсолютно не розуміє мотивацій людей того часу, навіть перечитавши ті самі тексти, що читали ті люди. І лише тоді, коли він почав працювати над дослідженням пізнішого періоду, дослідник зробив висновок, що люди стали «такими самими як ми» приблизно у другій половині ХІХ ст. і відтоді не мінялися. Натомість Георгій Касьянов визнав, що люди 1930-х років видаються йому цілком відмінними від сучасної людини.