Андрій Портнов: в українському публічному обговоренні підручників дуже багато політики

распечатать

З цього року українські школи будуть навчатися по новому підручнику з історії України другої половини ХХ століття, який підготували Олена Пометун та Нестор Гупан за рекомендацією Міністерства освіти та науки. Підручник став "скандальним" ще до його публікації в березні 2011 р. Міносвіти відмовилося надати його тексти для ознайомлення нардепу В‘ячеславу Кириленко. Багато хто чекав від нового підручника радикальних змін в оцінках суперечливих подій, таких, як роль ОУН-УПА чи значення Помаранчової революції...

Про новий підручник ми розмовляємо з українським істориком, докторантом Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича при НАН України Андрієм Портновим. Розмовляла Віра Холмогорова.

Див.також:

Концепция нового учебника украинской истории. Лекция Натальи Яковенко.

З 1 вересня українські школи отримали новий підручник з історії України другій половини ХХ століття, який підготувало Міносвіти Дмитра Табачника. На що в першу чергу можна звернути увагу в його тексті?

Мені здається, що «новий» підручник не настільки новий, як би цього хотіли його автори чи критики. Загальна схема опису подій не зазнала посутніх змін, мова викладу залишилася казенною і нецікавою, ілюстративний матеріал чи цитати із джерел лише частково виконують функцію методичного «оновлення». Звісно, можна звертати увагу на пілкреслення в тексті «неоднозначності» постаті Щербицького чи спосіб опису Помаранчевої революції (без використання цього терміну), але, ще раз підкреслю, як на мене, ці косметичні зміни не творять нового наративу, а тільки дещо модифікують попередній.

Чи має критика підручника та його авторів розумні підстави, чи ідеологічний та політичний характер?

Я поки не бачив критичних текстів про цей підручник. Свої міркування я запропонував сайтові Zaxid.net, сподіваюся, вони скоро там вийдуть друком. Загалом же, в українському публічному обговоренні підручників дуже багато політики і дуже мало посутньої розмови про сучасні методики і способи вивчення історії.

Чиновники Міністерства освіти неодноразово підкреслювали, що головна мета їх роботи - це "деполітизація" шкільних підручників. Але багато хто зміни оцінок Помаранчевої революції чи ролю Українській повстанській армії в Другій світовий війні оцінює як політизацію, тільки з іншого боку. Чи можлива взагалі повна деполітизація підручників з історії? Що потрібно зробити, аби кожна нова влада не намагалася знову змінити шкільни тексти з історії?

Деполітизація підручників неможлива в принципі, бо вони покликані формувати певний набір уявлень і вартостей громадян. Інша річ, що ступінь і спосіб політизації можуть бути дуже відмінні. Бажання нової влади змінювати підручники загалом зрозуміле, особливо, в українському контексті, де все неустійнене. Але, попри таке бажання, Україна за 20 років незалежності має загалом послідовну підручникову політику, тут не було таких кардинальних зламів, як в Росії чи Білорусі. 

Яка це за рахунком спроба "переписати" підручники з українській історії за часи незалежності країни? Чи були добрі приклади роботи їх авторів?

У другій половині 1990-х підручник з історії для 11 класу став предметом розгляду у Верховній Раді. Тоді за наполяганням Компартії до тексту повернули термін «Велика Вітчизняна війна». До речі, у новому підручнику він вживається без проблематизації. Але, знову ж, це було не «переписування» цілості, а додавання до неї певних нюансів. Якщо ж говорити про авторів, то дотепер зазвичай шкільні підручники писали чи то академічні, чи то університетські професори (тобто, особи, досить далекі від школи). Теперішній підручник написаний методистами Оленою Пометун та Нестором Гупаном.

Якщо повернутися до теми оцінок УПА. В тексті нового підручника, наприклад, немає жодного слова про Волинську різанину - більш говориться про бої повстанців з радянськими солдатами та НКВС. Чому? Як взагалі в нас вирішуються проблеми зі ставленням до таких важких питань? 

Я не знаю, чому в підручнику ані словом не згадано про Волинські події 1943 року. Може, автори про це забули або не знали. Цей брак тим більше дивує, що у контексті заявленої відкритості на різні точки зору, в підручники жодним чином не відображене польське бачення подій війни: ані розподілу Польщі внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа, ані «Волинської різанини», ані польського образу УПА.

У «новому» підручниковому образі УПА мене зацікавило твердження про те, що уже наприкінці війни населення Західної України схилялося до того, аби «прийняти» радянську владу, а репресії останньої були «часто безпідставними». Іншими словами, авторам ідеться про применшення впливу УПА та підтримки населенням її антирадянського опору.

Якщо порівнювати українську ситуацію з іншими країнами: як можна оцінити шкільні підручники з історії в Росії? В Польщі? В країнах західній Європи? Як там писали та пишуть підручники?

Це тема для великої книжки. Найзагальнішим чином, я би сказав, що і на заході Європи підручники пропонують учням національні наративи (щоправда, із певними спільними знаменниками, серед яких особливу роль грає Голокост євреїв). До речі, в українському підручнику про Голокост написано, але дуже загально, без уваги до питання про ставлення місцевого населення, без згадки про категорію «Праведників народів світу» тощо.

Чи можливо реалізувати проект створення так званого "спільного" підручника (з Росією, з СНД, з Польщею, наскільки я пам‘ятаю, також) - про нього вже багато хто і багато років говорить?

Наразі уже існує «спільний» французько-німецький підручник, триває праця над підручником польсько-німецьким. Це дорогі проєкти, що мають радше культурно-символічний, ніж педагогічний сенс. За «спільним» підручником навчається вельми незначний відсоток учнів у Франції та Німеччині. Загалом же надалі панує національний підручник. І я не думаю, що ця ситуація ближчим часом зміниться. Щодо імовірності українського підручника «спільного» з Росією, то я в це наразі не вірю. Хоча б тому, що такий текст міг би постати як результат рівноправного і відкритого діалогу істориків. А в українсько-російському випадку такого діалогу надалі немає. Водночас, у перенесення в Україну російської підручникової схеми я також не вірю. Просто тому, що Україна – не Росія. Інша річ, що спокійний діалог істориків потрібний і не тільки українсько-російський, а й українсько-румунський чи той самий українсько-німецький. Важливо, аби цей діалог не обмежувався до представників офіційних академічних установ і аби він поступово показував, що національна та державна приналежність автора не визначає автоматично його поглядів на всі спірні історичні проблеми. До речі, учасники польсько-німецького діалогу це зрозуміли досить швидко. 

В Україні існує експерта група з моніторингу шкільних підручників історії України, яку очолює Наталія Яковенко. Наскільки ця група впливає на процес створення підручників? Наскільки цій вплив потрібен? Хто взагалі оцінює та мусить оцінювати ці тексти?

Наразі «група Яковенко» немає жодного впливу, зі зміною керівництва Інституту національної пам’яті вона фактично перестала працювати. Головний доробок цієї групи – розроблена версія навчальної програми з історії – надалі доступний в інтернеті. Думаю, що повноцінної дискусії навколо пропозицій, висловлених Наталею Яковенко та її колегами, не відбулося. І це дуже прикро. Я сам мав чимало критичних зауважень до їхніх ідей, але ж саме критична дискусія народжує цікаві інтелектуальні розв’язання. Україні ще треба вчитися дискутувати, бо відповідні навички вельми успішно нищилися і за радянських, і навіть за пострадянських часів.

І останне питання: школи - це ж не тільки підручники, це, головне, вчителі. Як можна оцінити сучасний стан шкільної освіти з історії?

Напрочуд важливо пам’ятати про те, що підручник нині – це лише одне із джерел знання про минуле. Є ще телебачення, інтернет, родинні розповіді. І є учитель, який, принаймні теоретично, може ставитися до підручника по-різному: може це робити творчо, а може формально. Я не почуваюся компетентним оцінювати стан учительського корпусу України – це тема серйозних соціологічних та інших досліджень (яких нам бракує). Можу тільки сказати, що я не раз зустрічав прекрасних педагогів. Зрештою, мій особистий вибір професії історика – це, передусім, вплив моєї шкільної учительки, чудового спеціаліста і прекрасної людини Олени В’ячеславівни Зими. Саме вона дала мені перші уроки критичного мислення, зокрема, при читанні підручника, і за це я безмежно їй вдячний.