Ефект Шимановського

распечатать

 В Національній філармонії України зіграли музику Кароля Шимановського. Наступного року цій людині сповнилося б 130 років. Польща готується святкувати іменини свого другого великого (після Шопена) музичного класика. Низку заходів Польський Інститут в Києві запланував провести і в Україні, де, судячи з усього, дуже мало знають про одного з героїв своєї культурної історії. 

Шимановський народився в селі Тимошівка Київської губернії (тепер Черкаська область), в Єлизаветграді (теперішньому Кіровограді) навчався в музичній школі Густава Нейгауза, батька знаменитого піаніста Генріха Нейгауза. Тут отримав й початкову загальну освіту. 

Дослідники не раз пробували виявити «національне українське коріння» і в музиці Шимановського. Але, як запевняють знавці творчості композитора, подібні висновки, радше, «притягнуто за вуха», аніж би так було насправді. Шимановський свідомо уникав прямого цитування українських народних мелодій, які, безперечно, знав, через що поляки його звинувачували у відсутності національного характеру, втім, польського… Хоча з польським фольклором в його музиці нібито все більш-менш очевидно. Самого Шимановського, мабуть, не раз діставали  звинувачення в космополітизмі, принаймні, у своїх щоденниках він роздратовано коментував: «Ніде стільки не говорять про національне мистецтво, як у нас. І ніде немає настільки мало ясності в понятті того, чим повинно бути це національне мистецтво». 

Стосовно ж України, то пізніше досить влучно опише її «невидиму» роль в творчості Шимановського (фразою самого ж композитора, сказаною, зрештою, не конче конкретно про Україну) сучасний музикознавець Олександр Полячок: «Є щось у глибині, – писав Шимановський, – що, незважаючи на зовнішні переміни, ніколи не змінюється, завжди залишається таким самим, майже як у дитинстві». 

Концерт музики Кароля Шимановського в київській філармонії велелюдним не був – заледве заповнений партер, де-не-де хтось розташувався на балконі. Але публіка зібралася «не випадкова» (така не аплодуватиме між частинами симфонії). 

Програму польський диригент Роман Ревакович зробив наскрізь «концертною»: «Концертна увертюра», Четверта («Концертна») симфонія (та, що для фортепіано з оркестром) і концертне виконання балету «Харнасі» (в такому порядку все й виконувалось). Увертюру, яка через нетрадиційне мислення маестро Реваковича відкривала, а не завершувала концерт (ефектна, за характером вона нагадує Увертюру Чайковського «1812 рік», де в кінці передбачено гарматні вистріли) Національний симфонічний оркестр зіграв з відчуттям монолітності форми, і, головне, без зайвої в’язкості «щільної» музичної фактури. В Четвертій симфонії дуже добре була вибудувана темброва драматургія, підкреслено моменти раптового і сильного емоційного нагнітання і такого ж несподіваного «тормозіння», що, вочевидь, є властивим для музичного мислення Шимановського. Блискуче дав собі раду з фортепіанною партією соліст Ян Кшиштоф Бройя, міцний польський піаніст з вулканічним темпераментом, що вже неодноразово відіграв цей концерт й кожного разу ніби з новим азартом, і завжди – з повною віддачею. 

Дещо спантеличив публіку балет «Харнасі». Цей твір дуже часто грають в концертному варіанті, втім, переважно, окремі найефектніші інструментальні номери. Нам же представили двочастинний твір повністю. Каверза в тому, що залучено хор, який власне вступає тільки наприкінці, а допіру мусить стояти на сцені «для краси», в той час, коли нетерпляча публіка вже знемагає від очікування, мовляв, коли ж вже заспівають. Припустимо, в балеті мовчазний хор можна якось актуалізувати. Але що з ним зробити на філармонічній сцені, надто київській, де навіть повернутися – зась, коли сидить симфонічний оркестр. Це один момент. Другий: з тексту (тут використано так званий підґальский говір, давній діалект польської, якою розмовляють горці на Півдні Польщі) не можна було зрозуміти жодного слова,  хоч «Думка» співала чітко, не «зжовуючи» слова. Зрештою, що говорити про діалект польської, якщо часом не розуміємо діалекту української мови! Словом, потрібен був переклад, якого не було. А втім, сюжет «Харнасі» тривіальний: дівчину віддають заміж за нелюба, а вона все чекає на свого визволителя, розбійника-красеня (гуральці називають їх харнасями, від кореня «харний», тобто гарний), що нарешті таки з’являється і забирає кохану із собою.

По музиці й жанру «Харнасі» нагадує «Свадєбку» Стравінського: подібний підхід – через архаїчний фольклор як втілення «первісної дикості», так само як там фольклорний матеріал накладається на оркестрову фактуру, особливе значення має ритм. І цей пульс, нерв, енергію дикої танцювальної стихії диригент передав дуже добре. Хіба тільки, все це подається тут не так на позір відсторонено-холодно як в Стравінського – тепліше.