Володимир Єсипок: Сказати хто кобзар, а хто бандурист дуже важливо

распечатать

В передаче "Без кордонiв", совместном проекте радио "Эра", проекта "Полiт.ua" и радио "Голос России", принял участие певец, бандуріст, глава национального союза бандуристов Украины Владимир Есипок. Беседовал Мыкола Вересень. Мы публикуем краткое содержание передачи.

Кобзарство – це Інтернет минулого, бо ходили кобзарі і розповсюджували знання, так?

Кобзарство не є оригінальне явище, в історії людства є мандрівні співці і в Європі, і в Азії. Були барди, міннезінгери, скальди, трувери, трубадури. Але я хотів би зауважити, що носіями епічної культури зараз в Європі залишились тільки кобзарі. Я був якусь кількість років тому назад в Ірландії: арфісти не виконують ту музику епічну, а от у нас... 

Сказати хто кобзар, а хто бандурист дуже важно і це ні в якому разі не може сказати про себе сам виконавець, якщо слухач йому скаже: "Ти кобзар, а ти ще не дуже" – отак може лише визначитися статус. Я вважаю, якщо людина отримала такий статус у одного слухача, не треба щоб їх багато було, то це найвища оцінка.

Я думаю, що ви дуже популярні за кордоном, для європейців все національне – це нумер один.

Вони всі захоплені автентичною музикою, інструментами. А от щодо популярності, я б сказав, що це по-перше унікальність народного українського інструменту. Бандура – аналогів немає в світі взагалі такому інструменту. І по-друге наша методика викладання, гри на цьому музичному інструменті захоплює, тому що, наприклад, в Європі це як правило аматори, а у нас людина вчиться: і музична школа, і училище, і консерваторія, професійні колективи. Він може широкий спектр жанрових творів взяти, зіграти і автентичні і сучасні, рок, джаз.

За Радянську добу були мандрівні кобзарі?

А як же, тільки вони не довго мандрували. 22-го  року був закон про жебрацтво і під цей закон потрапили всі кобзарі. Все закінчилося, вони припинили свою автентичну діяльність природну, коли він ходив від ярмарку до ярмарку, від села до села. Тоді їх почали збирати, для того, щоб виявити хто ж вони. Один раз з'їздили, другий, третій… Куди вони зникали, а документів немає. Але коли уже Тичина і Максим Тадейович Рильський збирали в 39-му році, то вони не могли зібрати більше півтора десятка кобзарів, коли на Слобожанщині і Полтавщині були десятки тільки шкіл кобзарських, там де, їх називали вчителі, готували цю незрячу братію, яка потім йшла по всій Україні.

Чи можемо ми допустити, що їх по таборах розкидали?

Так, я думаю, що навіть до Сибіру навряд вони не доїжджали, їх знищували прямо на місці. Бо розумієте як воно ставалося, ну в Сибір це на перевиховання, а кого ж тут перевиховувати… А на зміну цьому прийшла просто бандура. Ви ж пам’ятаєте як нас вчили в школі, що мистецтво повинно бути народним за формою і соціалістичним за змістом. Бандура якраз і підходила для народу українського. Ви грайте на бандурі про калиноньку, про хустиночку…

Про Сталіна можете заграти, чому ні...

Запросто! "Партия наш рулевой" – співали гімн Радянського Союзу українською мовою. Фабрику навіть побудували величезну в Чернігові імені товариша Постишева, та виробляла двісті бандур на кожен місяць. Бандурами була завалена Україна і це нарешті вважалося розквітом національної нашої культури.

І реальне відродження це вже кінець 80-их?

Так, десь 84 -85-ого року з'явилися кобзарські цехи так звані, андеграунд. Ви граєте на цих академічних бандурах, а тут хлопці по 18 років, ніякого відношення до музичної освіти беруть шматок верби довбають корито, верхню деку, струни натягнули. І всі ж спочатку: "Та це ж повернення у вчорашній день, та це ж, куди ж воно годиться, це ж якісь кобзарі сліпці там були". А виявляється на фоні кількості з'явилися блискучі виконавці. Блискучий такий приклад – національна Капелла бандуристів України. От здавалося б, 70 людей з вищою освітою музичною, які добряче грають на бандурі, є там художні керівник, художня рада, дирекція – дуже все серйозно. І є номер, єдиний на весь концерт інструментальний номер і на якій же бандурі випускають цього бандуриста, на отій старосвітській бандурі, на якій грали в 16, 18, 19 столітті, на отакій бандурі автентичній, діатонічній, якби сказали, примітивній. Але він самодостатній цій інструмент, те що можна на ньому грати воно добряче там грається. 

Тобто якщо ширше подивитися на те, що ви говорити. Витоки національні, вони невмирущі?

Ну я би не сказав, що воно відродилося, навпаки, Чернігівська фабрика музичних інструментів померла, 10 років вже не існує. Ну, от нещодавно я був на відкритті в Національній спілці художників України, яка проводить осіню щорічний такий вернісаж здобутків цієї спілки зі всій регіонів. І я не полінився пройшов там десь 16 залів і підрахував стільки бандуристів або ж кобзарів намальовано, чисто арифметично. Виявилось вісім, ну це немало. Потреба в сучасному образотворчому мистецтві існує, повернення до наших першоджерел, до якогось такого первинного нашого. В різних формах це було показано. 

Ну то виглядає дуже оптимістично, якщо знищувати з 22-го року і досі не винищити, значить винищити його неможливо?

До мене дійшла така не дуже офіційна статистика, але вона існує, зараз виявляється зараз в музичних школах збільшується набір і це і на сході України і на заході, і в тому числі збільшуються класи гри на бандурі. Це діточки... Батьки приходять в музичну школу і їм кажуть: "От тут є скрипочка, отут кларнет, а отут фортепіано… а на бандурі ви би не хотіли відати свою дитинку грать?" Дитина то навряд вирішує, а от батьки кажуть: "А ми б хотіли на бандурі". І нехай, це не значить, що вона там стане у майбутньому … Так от за останні десь 3-5 років збільшується набір. У нас найгостріша проблема зараз музичні інструменти, він досить складний по виготовленню, тому що там натяг півтори тонни, і вона не може вічно існувати, там є такі інженерні поняття, бо любе дерево не витримає такого натягу і треба нові і нові робити, а поки що у нас тільки одна фабрика у Львові робить.

Як заробляє на життя бандурист, що він робить?

Це питання стоїть найгостріше. Тому що якщо ми глянемо перспективу, ми куди ж пнемося в Європу начебто і глянемо так оком, на якому там рівні народна автентична музика, то на 99,9 відсотків – це аматорство. Люди заробляють гроші, а ввечері сідають на мотоцикла чи грають в гольф, а хтось грає на бандурі, таких людей багато. От в Європі 50 фестивалів лірників, уявляєте, міжнародних. З Німеччини, України, Іспанії, Португалії збираються лірники пограти на фестивалі і як правило це ж непрофесійні. І також фестивалі баяністів, але баяністи є професіоналами. Щодо наших бандуристів, у нас розгалужена система освіти від музичної школи до вищих учбових закладів 1-4 рівня акредитації , ми випускаємо фахівців професіоналів, але ж більшість з них іде викладати. У нас є 4 професійні капели бандуристів в регіонах, в Чернігові, в Черкасах, у Львові, в Івано-Франківську. Є національна капела, є оркестри…Але ж якщо порівняти з тою кількістю, яку ми випускаємо, то це все одно мізер. Хтось залишається на аматорському рівні, а так робити не так вже й багато, хоча ми намагаємося.

Коли відбуваються гастролі, то це лише для діаспори?

Ні, я був на гастролях разом з хором Верьовки. Запропонували створити разом номер і це переважно прийшла англомовна публіка, діаспора – незначний відсоток. Найбільший успіх у мене як у виконавця був в Ірландії. Мене запросило наше українське посольство, там пару концертів було, а потім повезли на північ Ірландії. Там, де більше збереглася оця кельтська і ірландська мова, і там був фестиваль їхньої музики, і величезне кафе і лавки стоять, це все дуже просто. І там я заграв "Гомін степів", і після того як я закінчив, я думав, що вони щось зі мною збираються зробити, бо весь зал виліз на сцену і всі мене щипають, бо що то за інструмент такий, їм сказали, що з якоїсь України теж приїхав автентик, але такого захоплення я ще не зустрічав.