Мирослав Пітцик: ми будемо мати кардинальні зміни в державі

распечатать

  В передаче "Без кордонiв", совместном проекте радио "Эра", проекта "Полiт.ua" и радио "Голос России", вице-президент ассоциации городов Украины Мирослав Питцик. Мы публикуем краткое содержание передачи. 

Чи є якісь підрахунки, скільки коштує наведення ладу в обласних центрах?

Ми можемо підійти до цих розрахунків, навіть з двох боків: по-перше – є статистика, яку зробив ЄС, коли приєднував до себе наших сусідів-прибалтів. І комунальні послуги у нас були однакового рівня. Щоб зробити комунальне господарство по стандартах, які є в ЄС, прибалти вкладали в міста свої, по розрахунку €2000 на одного мешканця. Якщо дивитися по Україні, то це приблизно €90 мільярдів У нас сьогодні в комуналці основних фондів на 500 млрд. гривень. Для того, щоб ці 500 мільярди можна було відновити, то необхідно в середньому десь 3 роки. ЄС поступає таким чином, що вкладають десь порядком, в місцевих бюджетах, 30% грошей, які вкладаються в основні фонди, нехай 5 беремо – це десь треба 100 мільярдів, якщо ми будемо вкладати по 100 мільярдів щороку, то фактично через 5 років воно оновить основні фонди, і отримаємо гарні українські міста. 

А пораховані прибутки, чи це така прірва, куди ти вкладаєш і забуваєш? 

Однозначно ні. Недавно я був на круглому столі, який зібрав ДТЕК – це пан Ахметов і компанія. Вони по-серйозному почали думати про таке «неявне вкладання коштів». Вони вкладають про міську інфраструктуру, вони готові вкладати туди кошти, бо вони міняють відношення до людини, яка живе в місті, а потім з іншою віддачею йде на роботу і приносить йому додаткові вигоди. Це перший із українських олігархів, який по-серйозному почав думати, щоб не просто дати гроші там на дорогу та інше, а вкладати гроші в людину, роблячи комфортніше її життя – вона тобі сторицею віддасть у тебе на виробництві, зробивши додаткові прибутки. 

При будівництві об’єктів в нормальному суспільстві є розподіл між бізнесом і державою. І в мене таке враження, що такого розподілу в Україні немає, та держава їх не стимулює, це так?

Дійсно, в культурі, ми ще живемо радянськими мірками: ми маємо мати царя-батюшку, який нам все дасть, а решту ми вкрадемо. Я здивований, як приймають інвестора в тій же Чехії, Польщі і т.д.: ми вам пільги зробимо, ми не будемо з вас брати великі податки – ви тільки зробіть робочі місця і давайте нам продукцію і ми будемо щасливі. А у нас: ага, я хапонув собі землю, тепер я чекаю, поки хтось прийде і побудує мені завод, зробить дорогу, підведе світло – а потім я ще подумаю, чи його лишити, чи я його вижену, бо мені хтось інший може ще більше запропонувати. Ця ментальність – вона міняється. 

Я спеціально вивчав питання про паркувальні майданчики. Чому їх немає? Тому що парковка не може бути прибутковою.

Три роки назад будівельний бізнес, посилаючись на кризу, лобіював законодавство, яке позбавило вкладати кошти в цю міську інфраструктуру. Ви знаєте, скільки наші міста можуть вкладати в цю інфраструктуру? Аж 2,5 млрд. в рік. Фізично нема грошей.

А місцеві податки? Вихід є?

Ці реформи, які були: бюджетна, податкова реформа – свідомо пішли, щоб цей бізнес звільнити. У нас було податків і зборів місцевих 14, залишилося 4. Але тоді держава, це ще було за Юлії Володимирівни, обіцяла, що вона поверне по 5% з податку на прибуток з підприємств. Все забрали, лишили 4 і забули додати ті 5%, які складали левову частку компенсації тих всіх втрат. Тобто, місцеве самоврядування сьогодні реально може собі позволити на благоустрій, тролейбус, лампочку, фасад, дах – менше ніж утримання на одну нашу міліцію.

Яким чином повинно здійснюватися місцеве самоврядування?

Якщо глянути в історію концепції самоврядування, то вона пішла з Австро-угорської імперії. Воно було запроваджено в Імперії, причому в самий останній момент перед її розвалом. Вони шукали механізм збереження імперії в той час, і поки вони шукали механізм: спочатку реорганізували державу настільки, що там вже її не можна було зліпити. В кінці-кінців, вони дійшли до висновку, що барон фон Штайн вирішив зробити нормальне місцеве самоврядування, яке було давно, але в новому іпостасі – і зробили, але воно вже не врятувало імперію. Перше – для порятунку держави є такий ефективний інструмент, як місцеве самоврядування, але тільки треба знати до якого моменту його опускати. От ЄС до свого часу не прийняв ще Хартію регіонального самоврядування. Вони самі бояться, що якщо вони дадуть забагато прав, аж до автономії, регіонам – то розпадеться цілий Європейський Союз. Місцеве самоврядування розумне на рівні територіальних громад населених пунктів: місто, село, селище. Це є той інститут, який не може відокремитися, бо самостійно він не може проіснувати, але він дає можливість, і є необхідною умовою розвитку держави, в т.ч.: економічного, політичного. В багатьох країнах, навпаки, більше повноважень намагаються перекинути на місцеве самоврядування. У нас навпаки – для того, щоб довести, що місцеве самоврядування – це інститут, який не годиться для роботи в державі, треба все централізувати. Я знаєте чим це пояснюю? У нас фактично влада – це бізнес: люди йдуть до влади не стільки, щоб зробити людям доброго, скільки йдуть зробити собі гроші під дахом цієї влади. Тому централізація цінна для цих людей, тим що ресурси сконцентровуються, і там вкрасти більше можна. 

Як на мене, в Україні, Антимонопольний комітет мав би відігравати найважливішу роль, але про нього майже не чути. Але всі знають, що в США дешеве все, від автомобілю до пального та цукру, тому що страшний Антимонопольний комітет, правила антимонопольні, стежать щоб не було картельної змови.

А у нас картельна змова, на жаль, починаючи від сільської ради, закінчуючи парламентом. Якби у нас були політичні партії дійсно партіями – у нас просто клани групові, які відстоюють якісь конкретні інтереси, бізнесові перш за все, і вони об’єднуються в картелі. 

Ми думаємо, що є європейський шлях, а є – латиноамериканський, причому не сучасний, а десь 50-60х років, коли хунти одна за одною заходили, коли розподілялися блага матеріальні. 

А дивіться, наші сусіди минули той латиноамериканський шлях, а нас - він не минув. Поляки – минули, прибалти – минули, вони швидко дуже все це зробили, на хвилі національного підйому, на розумінні того, що наше місце як раз в тому союзі, де такі правила, по яких не соромно почувати себе громадянином. На початку української незалежності була думка, що тільки великий національний капітал врятує незалежність України. А тепер, зробивши цей необмежений національний капітал, він не тільки не рятує Україні, він знищує її незалежність.

На песимістичній ноті ми завершуємо цю програму, але я хочу сказати, що я залишаюся оптимістом. 

Пан Микола, я так само оптиміст, і наступного року ми будемо мати кардинальні зміни в державі.