Сергій Грабовський: "Філософ в якісь мірі є менеджером"

распечатать

 В передаче "Без кордонiв", совместном проекте радио "Эра", проекта "Полiт.ua" и радио "Голос России", публицист, журналист и писатель Сергей Грабовский. Мы публикуем краткое содержание передачи.

Потребує сучасний світ еліт чи ні?

Недавно російське телебачення (під вибори і під протести) демонструвало фільм Микити Міхалкова “Цитадель”, і там якраз кремлівські курсанти і їм бригадир каже: “еліта красной армии…” Так от “еліта”, тоді в советських теренах, вживалося лише в двох значеннях: добірне зерно і добірна худоба. Еліти в армії - не було тоді такого словосполучення, на той час принанні. Я боюся, що слово “еліта” при переході від совєтського до постсовєтського часу у нас, сприймається і використовується неправильно, тому що у світі існує купа теорій еліт, за останні 150 років розроблені. Це теорії серйозні і складні, які намагаються описати реальний стан справ. І якщо узагальнити, то справа йде про певну систему еліт, які можуть конфліктувати, взаємодоповнювати, конкурувати. Це певна дуже складна система з багатьма елементами, складовими, і в нормальній державі вона виступає як цілісність, але це є інтелектуальна, або моральна еліта. От виступає Люксман, наприклад, у Франції, його думка заслуговує уваги, але з нею можуть не погоджуватися, але це ця думка, до якої дослухаються. Тобто людина поєднує у собі якості інтелектуала і при цьому може бути, як то називають, гарним менеджером, тому що філософ теж в якісь мірі є менеджером, який організовує школу, якусь невидиму спільноту однодумців чи людей, які мислять схожим чином, тому що однаково це неможливо і принципі. Ну і так далі. Ну і моральний авторитет, людина, яка гроші не вкрала, а заробила гроші своєю працею і своєю головою. Тобто там це все простіше.

Якщо ми перейдемо до Африки, до Північної Африки, до тих подій, то там молодь – організатори, ми просто їх не знаємо. Це молодь освічена, яка щось розуміє, щось цінує і щось уміє. Мене вразило, коли почалися ці події у Лівії, тоді в Інтернеті з’явилися фотографії, як ця молодь конструює зброю: щось знімає з поламаних літаків, що вони навигадували, це треба руками вміти працювати, а головне – головою. Тобто є там еліта, дуже молода, але вона справжня.

Якщо ми повернемося до України, то наша еліта відрізняється від європейської, ми лише знаємо на яких машинах вони їздять та де живуть. Чи потребує Україна такої еліти?

Є дані соціологічних опитувань, ну там таких прямих запитань немає, але скажімо, рівень довіри до Верховної Ради дуже низький. Покійний Володимир Іванович Полохало кілька років тому казав, що у нього в комітеті з питань науки і освіти аж троє вміють читати. Ви розумієте про що я, ці люди вміють прочитати свій підпис там, де треба зарплатню одержати, а  не вміють прочитати серйозний текст і зрозуміти, що там написано. Так це ж комітет кращий, ну звичайно там є два десятки людей, які можуть бути зараховані до еліти.

Українське суспільство на відміну від Лівійського, де бунтівна молодь приводить до влади зовсім інших людей, більш подрібнене, атомізоване, є певні осередки. Маючи таких інтелектуалів як Іван Дзюба, Мирослав Попович, Вадим Скуратівський (я називаю людей тільки старшого покоління) і не бачити, і не цінувати цього, не звертатися до їхньої думки. Тобто наше суспільство менш консолідоване, менш цілісне, і досі цілісним себе не відчуває, навіть от та от молодь по різних регіонах з різними інтересами.

У нас досі десь відсотків 15 публіки заперечують необхідність існування нашої держави, в Єгипті цього нема, в Лівії нема…

Чекайте вони десь років тридцять остаточно зконсолідовувалися, можливо, і нам треба почекати років тридцять?

Чекати вже нікуди, треба рухатися і треба щось робити. Треба щоб серед молоді був рух зустрічний, молодь сама повинна розуміти, що їй треба вчитися. Претензії і до нашої молодої еліти. Боюсь, що багато хто з них на рівні так званої «молодої команди» Черновецького, тобто перш за все – інтереси кишені.

Це природне. Знаєте, коли 70 років не було приватної власності, то потім гроші затьмарюють, і потім приватна власність – все.

А ви думаєте в Нігерії ситуація гірша була? Ви пам’ятаєте, що на початку 90-х у нас не платили зарплату. Так от, в Нігерії не платили зарплату держслужбовцям 10 років, ані копійки. У них є той самий досвід, але вони з нього винесли чомусь, щось інше. Ви розумієте – майбутній лікар, якого цікавить окрім профільних предметів, ще й філософія. У нас з цим складніше. З цінностями, з орієнтаціями. У нас перехід певної естафети від науковців. Вона може і не відбутися. Може навіть відбутися через покоління. Але яка ціна? Можна ж не робити таких помилок, яких: «а» - зробив вже хтось; «б» - a priori відомо, що будуть зроблені. Є деякі речі, які не можна робити. Культура починається з табу.

У мене таке враження, що йде дуже природній процес. Інколи хочеться, і багатьом людям хочеться, пришвидшити цей процес. Багато книжок прочитали, в Європу поїздили – і все ж зрозуміло, треба таким шляхом йти?

Він не зовсім природній. Нігерія стала незалежною в 80-х роках, і пройшла більший шлях. Є чимало публіки, якій не потрібна ця трансляція – їх же усунуть ті, хто, бодай, вміє читати. Якщо утвориться нормальна комунікація між різними прошарками суспільства, між різними регіонами – ця публіка все втратить, в тому числі і значну кількість мільйонерів і мільярдерів – вони втратять усе. Дехто з них розуміє, і це починає їх лякати, така перспектива гниття і деградації.