Мирослава Вертюк: Гончар зробив більше, ніж сьогодні ми можемо гуртом зробити

распечатать

 В передаче "Без кордонiв", совместном проекте радио "Эра", проекта "Полiт.ua" и радио "Голос России", приняла участие Мирослава Вертюк, старший научный сотрудник Музея Ивана Гончара. Беседовал Мыкола Вересень. Мы публикуем краткое содержание передачи.

Яким чином були зібрані експонати для музею?

Скарби, які знаходив Іван Макарович, були абсолютно не простими. В першу чергу, з ідеологічних контекстів історичного періоду. Дивовижним чином, під проводом якихось сил, це було на сьогодні зібрано. Намагаєшся усвідомити пророблену ним роботу, пройдені сотні тисяч кілометрів. Все це було зібрано у такому контексті протистояння. Ми ще до сьогодні намагаємося усвідомити феномен цієї хати, куди приходили партійні працівники і здавали свої партквитки. Ну це якщо говорити образно, але були конкретні ситуації, коли люди змінювали свідомість, відбувався злам після відвідування хати Івана Макаровича як охоронця духовного в тому середовищі. Сьогодні музей намагається знайти актуальний шлях в контексті сучасного розвитку.

Тобто він їхав, наприклад, на Полтавщину, заходив у будь-яке село і там спілкувався з людьми, які йому щось давали, дарувати, продавали?

Абсолютно так. Сьогодні, перебуваючи в експедиціях, в яке село не потрапиш і згадуєш, що ти з музею, і більшість цих людей пам'ятає Івана Макаровича. Це не в дивовижу, тому що сьогодні всі в купу взяті фольклористи не можуть пройти стільки кілометрів, скільки за своє життя пройшов Іван Макарович. Це було подвижництво духу.

А існує зараз з'їзд сучасних етнографів? Чи немає такого центру, де вони можуть зустрітися і поговорити?

Є. Це народний центр музею Івана Гончара. Цей рух етнографів і фольклористів відбувається не з такою силою і якістю, як того хотілося би. Колись Іван Макарович зробив більше, ніж сьогодні ми можемо гуртом зробити. Безумовно, відбуваються наукові конференції, більш культурологічного спрямування, існують подібні центри народної культури. Практичну сутність долучають до наукової сторони. Своєрідність народної культури розглядають і втілюють в сьогодення. Це відбувається в більш локальних осередках, і, що особливо приємно, ті осередки не є під егідою держави, вони працюють більш ефективно і якісно, тобто якісь приватні ініціативи, згуртування молоді, фахово, етнографів чи етнологів, етномузикологів чи фольклористів. Вони рухають цю справу, і як на мене, досить продуктивно, тому що на сьогодні чи то в музеї, чи то в Могилянці, чи то в Консерваторії, коли збираються люди сповнені знаннями, які відчувають цей дух, цей контекст, і ти розумієш, що вони не претендують на культуру масову. Але історію творять особистості та осередки, а маси живуть своїм життям. Який би то відсоток не був, сьогодні не варто це вимірювати у відсотках. Є така громадська організація Всеукраїнська організація дослідників фольклору, вона досить молода і має декілька успішних проектів, які підтримувало Міністерство освіти та Міністерство молоді і спорту. Вони існують абсолютно без підтримки, але роблять гарні проекти, наприклад, експедиційні.

А за які гроші? Немає таких олігархів-патріотів?

На місцевих рівнях вони проявляються, але це скоріше патріотами стають не олігархи, а ті, хто мають достатньо посередні достатки, вони ладні підтримувати подібні проекти, бо ці проекти є всеукраїнськими. Я не один рік є учасником цих проектів, зокрема, експедицій, організовую молодь шкільного та студентського віку і це все за свій рахунок. Патріотизм вже цього покоління дозволяє їм знайти можливості, і їх бажання бути учасниками подібного руху, дає їм можливість того, щоб знаходити якісь власні ресурси. Хотілося б мати якусь підтримку, проте я знаю, наприклад, в Харківській області є діючий осередок, які шукають на локальному рівні якісь можливості, іноді знаходять.

А є якісь європейські організації, які об'єднують людей, які займаються етнологією, скажімо?

Звичайно, вони є. Це організація CIOFF і вони підтримують 5 міжнародних фестивалів у Україні, які відбуваються раз на два роки: переважно вони локалізуються на Поліссі. Це досить таки потужні фестивалі, в рамках яких проходять проекти: семінари і спілкування фольклористів, науковців. Проте є інший бік щодо України, світу і фольклористики. Прикро констатувати, але в цьому середовищі дуже багато таких фактів свідчать, що Україну за кордоном презентує якраз отой не завжди правдивий образ тої народної культури, і не завжди щоб сценічної, а такої викривленої та зіпсованої, там, де часто залишаються одні віночки і червоні намистечка, а ось не автентика як така, не глибинне, не справжнє. Те, що багато країн втратило, ми на щастя ще маємо, але часто участь у проектах дістається не завжди тим колективам, які би хотілося, щоб презентували Україну. Це для мене є такий прикрий момент, де присутність багато авторства і тенденції до такого абсолютного кітчу, це вже не те, про що хотілося би говорити світу вустами українців.

Та я думаю, що зараз такий час, що все , щоб не говорилося, вже добре.

Може й таке бути, але хотілося би занурюватися глибше.

А займається хтось порівнянням розвитку українсько-польських елементів або українсько-російських на кордонах?

Я не володію такою інформацією, але я точно знаю, що такі розвідки робляться. Досліджуються українські осередки за межею України, а також осередки угорські, болгарські на території України. Ці взаємовпливи, той поділ територіальний, він абсолютно відрізняється від мовного і культурного. Якщо говорити про історико-етнографічні зони, то там дуже такі цікаві інтеграції, змішування. Проте на сьогодні не варто, щоб це було приводом для якогось торгу чи спекуляцій, це явища культури, які треба вивчати, так вони історично склалися і їх треба в такому вигляді прийняти. І нехай вони собі існують, це тільки збагачує культуру. 

Ми маємо вже декілька років такі передріздвяні проекти в музеї, ми запрошуємо представників різних культур, зокрема, які знаходяться на території України. Скажімо, по Західній Україні дуже сильно посіяно: і угорські, і польські традиції, а ці явища вертепів, наскільки вони сьогодні роблять різдво різдвом, саме таким, яким воно є на Західній Україні, і це абсолютно позитивні моменти. В Одеській області, було відкриття декілька років тому, потрапивши туди з експедицією, я зрозуміла, що там така архаїка збережена у своєму самобутньому, первинному існуванні, що наші уявлення про Одесу як таку, не співвимірні з тим Поділлям, яке на Одещині із її унікальними експонатами, які збережені. А поряд існують болгарські села, настільки цікаві регіони. Культурне розмаїття — це цікава тема, але ніщо не замінить цю шикарну центральну наддніпрянську культуру українську, Полісся, яке є унікальним явищем. Для мене діалект, коли я його чую, це просто пісня, я його чітко відрізню від суржику і коли слухаю діалектну мову в усіх її фонетичних, синтаксичних проявах, це просто розкіш. Люди не повинні цього соромитися, живучи в осередках локальних, вони повинні це зберігати. 

А скажіть слухачам адресу музею, щоб ті хто не знає, де він, теж могли потрапити.

Музей знаходиться біля Києво-Печерської Лаври, в розкішному місці над Дніпром. Лаврська 19, за старим стилем Івана Мазепи 29.