Ігор Яців: "Ми Бога пізнаємо поступово"

распечатать

 Мы публикуем расшифровку беседы с пресс-секретарем Украинской Греко-Католической церкви отцом Игорем Яцивом. Беседеовал Мыкола Вереснь.

Чому з'являється 1596 року унікальна церква, яка стоїть між католиками і православними?

Коли Київська Русь стала християнською країною в 988 році, це був час, коли церква була одна по всьому світі. У 1054 році стається поділ: в той момент Київська митрополія, Київська церква, як ми її називаємо, мала два зв'язки: з Константинополем і з Римом. Інших центрів ще тоді не існувало, Москви ще тоді не було. Відповідно, оця церква перебувала церковною мовою в сопричасті як з Римом, так і з Константинополем. Слово «сопричастя» буквально розуміємо як можливість служити літургію разом, тобто видимий знак єдності когось з кимось. В 1596 році сталося відновлення того, що було 988 році. Київська митрополія, підписавши унію з Римом, відновила фактично своє сопричастя з Римом, тобто якщо подивитися оці пункти, під якими ставили підписи Митрополити і Єпископи, то йшлося про сопричастя, тобто вони не влилися, не розчинилися в католицькій церкві, а залишалися помісною церквою в сопричасті з Римом. Це було відновлення історичної правди.

Сопричастя було із Римом, і з Візантією?

Не було «з тими дружимо, з тими пориваємо зв'язки», тобто тут не йшлося про політичний акт, а про церковний акт і взорувалися на той приклад, який був в 988 році.

А які події штовхнули на це відновлення?

Історично момент був дуже складний для Київської церкви. З одного боку, великий тиск Речі Посполитої, де кращим способом богопочитання був католицизм. Візантійський обряд був для бідняків-простолюдинів. Така настанова впливала на те, що здійснювалося ополячення та окатоличування. З другої сторони, царська Росія тиснула на Схід України. Маємо багато фактів, як Петро І та Катерина ІІ нищили, переслідували і вбивали. Через ці всі обставини повинен був з'явитися хтось сильніший, хто буде здійснювати певний протекторат. На той момент Ватикан був не тільки церковним центром, але й політичним і, відповідно, був такий вибір єпископа. Безумовно, вони впливали, я не кажу, що вони тільки дивилися та читали історію церкви і здійснювали це виключно з історичних причин. Вони здійснювали це також з тодішніх політичних причин, і різних перешкод для їхнього існування у церкві.

А правда, що греко-католицизм — це більше київська історія, ніж західних територій?

Це правдива історія. Унію Львівський Єпископ підписав на 100 років пізніше, ніж його спів-брати Київський Митрополит і ті єпархії, які були тут на Східній Україні. Львівська єпархія приєдналася до унії значно пізніше, ніж ті, хто був у Центральній і Східній Україні, центр Греко-католицької церкви, це відбулося в 2005 році з ініціативи блаженнійшого Любомира Гузара від Львова до Києва. Це не було перенесення осідку, це було повернення осідку митрополита у Київ зі Львова, де він змушений був бути і втікати туди через тиск царської Росії.

А голова церкви все ж таки одночасно є і римським кардиналом?

Кардинал — це гідність, яку надає папа, вибираючи собі колегію кардиналів. Це найближчі його радники, коли відбуваються так звані Папські Синоди, де сходяться кардинали, і у важливих питання церковного життя, вони є його першими дорадниками. Це гідність, до якої покликає папа, з числа католицьких Єпископів, тобто православний не може бути покликаний до гідності кардинала. Але це не стається автоматично з обрання тебе на пост глави помісної Східної церкви, тобто в даному випадку наш теперішній блаженнійший Святослав Шевчук не є кардиналом. Але може їм стати, коли папа йому таку гідність запропонує. 

Але він може і відмовитися?

Може і відмовитися. Це є гідність, це покликання до певної групи, немов стати радником папи, я та примітивізую це явище. Є випадки, коли пропонували бути кардиналом, зокрема, теперішньому Патріарху Греко-католицької церкви і він подякував за таку честь і не прийняв її. 

Але ступінь автономії абсолютний?

Всім цим керує, як в державі, церковне законодавство. Для Східніх церков діє «Кодекс Канонів Східних Церков», який чітко регламентує співжиття помісних церков з центром, з Ватиканом. Згідно з тим Кодексом в Католицькій церкві є 22 помісні церкви, одна з них — Українська Греко-католицька церква, інша — Римо-католицька церква. Вони величинами зовсім не рівнозначні, тобто Римо-католицька церква по всьому світі масштабна, а Греко-католицька — 7 мільйонів людей по всьому світу, але є помісні церкви, тобто їхній зв'язок з папою відбувається на рівні сопричастя, про яке я уже говорив. 

А якісь контакти з Константинопольською Православною Церквою існують?

Ні. Так історично склалося. Зараз нікому, я маю на увазі будь-якій владі, не потрібна сильна церква. Сильна церква — це голос народу, який звертає увагу на проблеми і недоліки суспільного життя, а не втручається в політику, не каже хто має бути президентом, а хто не має. Ніяка влада не хоче такої церкви, відповідно потрібно її розділяти, дробити, розсварювати чи що інше. Зовнішні впливи зумовлюють наростання непорозуміння. Зараз Україна є поліконфесійною і толерантною країною, в якій існує фактично унікальний громадський орган — Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій, до якої входять християни, традиційні та протестантські, іудеї та мусульмани. Вони разом працюють, приймають рішення про питання суспільного життя, і що важливо, доходять до консенсусу, всі мають бути «за», якщо один «проти», рішення не йде як від Всеукраїнської Ради. Це унікальний випадок. Зараз важливі кроки робляться з боку нашої церкви: налагодження добрих стосунків, діалогу, зустрічей з так званими традиційними церквами. Це чотири частини первісної Київської церкви: Українська Православна Церква в єдності з Московським Патріархатом, Київського Патріархату, Автокефальна і Греко-католицька.

І є контакти?

Є контакти. Наприкінці листопада три предстоятелі, з боку Української Православної Церкви через недугу не зміг це зробити особисто Митрополит Володимир, але зробив це Владика Ілларій, керуючий справами митрополії. З боку Київського Патріархату святіший Філарет, а з нашого боку — блаженнійший Святослав, на 1 грудня підписали спільне звернення з нагоди двадцятиліття референдуму про незалежність. Фактично унікальний, і 10 років тому здавалось нереальний випадок, коли троє предстоятелів спільно написали один документ, де вони разом підписалися під тими словами, під тими закликами до громадянського суспільства до відповідального ставлення до свого волевиявлення. Ці приклади вже свідчать, що є діалог і він розвивається. 

Греко-католиків можна також зарахувати до християн, яких нічого так не відрізняє від католиків і православних за традиціями святкування?

Так. Святкування може відрізнятися в обрядах, звичаях, традиціях. Є латинський, а є візантійський обряд. Візантійський обряд використовують ті чотири традиційні частини Київської церкви, і, безумовно, обрядово, воно відбувається однаково. Якщо не подивитися на дошку перед храмом, до якої конфесії він належить, то всередині по обряді дуже важко зрозуміти, якщо це людина не знаюча. Латинський обряд відрізняється від візантійського, але  також святкуємо ті ж самі свята. 

Я знаю, що католики стоять до людей обличчям у церкві, а всі інші до Бога обличчям, а до людей спиною. Чому?

Це один із наглядних випадків різниці обряду, і йдеться про духовний зміст обряду, акцент, який робиться. В східній, візантійській традиції, є великий акцент на таємницю, яка зумовлена тим, що Бога ніхто ніколи не бачив. І ми Бога пізнаємо поступово, Бог є щось таємне. В латинський — інша традиція, яка накладається на національні особливості, ментальна, бо східні народи більш меланхолійні і задумливі, а західні — більш практичні, їм треба торкнутись і побачити, і латинські практики відповідають на запити людей, задовольняють їх внутрішнє бажання бачити. Латинська церква відповідає на сьогоднішні запити людей, а візантійська, більш ортодоксальна, не поспішає зі змінами.